Андрій Халпахчі: Гей-тема актуальна скрізь, в будь-якому світі

0

Видатний кінознавець, голова Української кінофундації, керівник Київського міжнародного кінофестивалю "Молодість" Андрій Халпахчі — про цензуру у Радянському Союзі, квір-секцію Sunny Bunny, толерантність Віктора Ющенка, всюдисущість гомофобії, а також про власні сподівання на ЛГБТ-спільноту.

"ЯКЩО ТИ ХОЧЕШ БУТИ ПОВІЄЮ, ТО ЧЕСНІШЕ ЙТИ НА ПЛОЩУ"

Ще з юних років у мене сформувалося ставлення до кіно не як тільки до розваги, а як до дуже сильної події і явища мистецтва, і я плекав мрію стати кінорежисером. Моєму батькові, докторові технічних наук, професорові, фахівцеві в галузі мостобудівництва, було важко сприйняти мій вибір. Крім того, він дуже зневажливо ставився до гуманітарних професій в Радянському Союзі, вважаючи, з чим я абсолютно згоден, що інженерні професії в СРСР були більш пристойні. 
Після школи на кінорежисуру вступати було неможливо, бо треба було мати два роки будь-якого робочого стажу, після яких в ті часи, зрозуміло, тебе одразу забирали до армії, де ти мав згаяти ще три роки життя. До того ж, я панічно боявся служби в Радянській армії. Тож вирішив вступати на акторський факультет нашого театрального інституту, міркуючи, що два роки навчання на ньому зарахуються мені як робочий стаж і далі можна буде якось переводитися на кінорежисуру. Я пройшов до третього туру, від чого батько мій був у повній відключці, і так підозрюю, що він доклав усіх зусиль, аби я туди все ж не вступив. Не вступивши, я подумав піти на журналістику, і тоді батько сказав мені те, що я часто цитую: "Якщо ти хочеш бути повією, то чесніше йти на площу". Бо журналістська професія в радянському житті — це ну просто соромно. Тому врешті-решт я вступив в автодорожній інститут на мостобудівництво, а через три роки — на вищі режисерські курси у Петербург до Йосифа Хейфіца.

МИ ВОЗИЛИ 16-МІЛІМЕТРОВІ ПЛІВКИ НА ВЛАСНІЙ ХОЛЦІ

Згодом курси були розформовані, мабуть, через самого Хейфіца, який був напрочуд чесною людиною. Я повернувся, закінчив інститут і аспірантуру, потім ще одружився. І так кіно вже стало хобі, яким я займався на рівні кіноклубу. Ця кіноклубна міжнародна організація була дуже цікавою. Це велика розгалужена система, яка існує і сьогодні, але не є такою важливою, як була в 60-ті чи, скажімо, наприкінці 80-х, коли вже існувала Всесоюзна федерація кіноклубів. Тоді ж ми з Аліком Шпилюком, якого ви знаєте і за Одеським фестивалем, і який був багато років програмним директором "Молодості", створили наш кіноклуб "Діалог", який працював у кінотеатрі "Зоряний". Він став дуже популярним, бо у нас були страшенно цікаві дискусії і ми показували гарні фільми. З часом, оскільки тут ще не було посольств, ми почали їздити в Москву і привозити на своїй холці 16-міліметрові плівки, перебазувавши наш кіноклуб вже до Жовтневого палацу, де тепер "Кінопалац". Ми показали майже все заборонене за радянських часів кіно, і всього Пазоліні, і Вісконті, і все інше. Ось ця активність нам давала можливість спілкуватися з міжнародними організаціями, які нам допомагали, надсилали фільми, і так зав'язались наші партнерські стосунки.

"Сало, або 120 днів Содому", П'єр Паоло Пазоліні

УКРАЇНУ "ТРЕБА" ТРИМАТИ В РУКАХ

"Молодість" була організована 70-го року в Будинку кіно фактично нашим театральним інститутом як огляд студентських стрічок. Але якось цей фестиваль навіть у такому обсязі став дуже популярним, і через декілька років він був вже таким відкритим українським фестивалем, куди запрошувалися спочатку студентські фільми, а потім і дебютні, з усього Радянського Союзу. Дивно, але чомусь цей фестиваль став дійсно дуже вільним, і його дуже любили і грузини, і прибалти, і росіяни — всі приїздили на "Молодість".
Чому дивно? Справа в тому, в Україні, як ви знаєте, була більш сувора цензура, ніж в Москві. У нас заборонялися деякі з тих спектаклів, які йшли в Тулі, в Ленінграді чи Москві. Такий спектакль, як "Смак черешні", показувати в Києві не можна було. Чи та ж сестра Товстоногова мені розповідала, як вони пробивали й так не пробили показати в Києві "Три мешка сорной пшеницы" Тендрякова. Історія з "Гаражем" Рязанова, мабуть, теж всім відома. Дійсно була більш сувора цензура. Тому що, мабуть, розуміли і тоді, що ми ближче до Заходу і Україну "треба" тримати в руках.

НА МОСКОВСЬКОМУ ФЕСТИВАЛІ БІЛЬШЕ ТРЬОХ НЕ ЗБИРАЛИСЯ

На той час міжнародний кінофестиваль існував тільки в Москві і потім пізніше був організований в Ташкенті. Як усі сміялися — здається, цей вираз належить Іву Монтану — на Московському фестивалі більше трьох збиратися не можна. Тобто іноземців, які приїздили, їх супроводжували, вони не могли кудись просто так піти. І фільми теж демонструвалися дуже різним чином. Або й узагалі заборонялися. Наприклад, через гей-тему чи через єврейську. Причому з фільмів вирізалися не тільки якісь оголені сцени — вирізалися супермаркети, наприклад. Їх не можна було показувати в радянські часи. Ви це не можете сьогодні уявити. Це треба, мабуть, сьогодні поїхати в Москву, де все розкупили і знову порожні полиці, і подивитися. Так тоді було. І коли в кадр потрапляв супермаркет, де полиці ломилися від продуктів, — це справляло неабияке враження. Бо тут навіть за лікарською ковбасою треба було стояти в черзі, а банани чи ананаси були за щастя. І тут вам таке показують!
Або, наприклад, ця дуже відома історія Каннського фестивалю, який хотів показати в конкурсі "Рубльова" Тарковського. Не дають "Рубльова" — дають "Віринею". Канський фестиваль каже: добре, беремо "Віринею", але тільки дайте нам ще й Тарковського. Не дають Тарковського — знову дають якийсь "Вечный зов". Потім ледве-ледве випросили Тарковського в позаконкурсну програму, і тоді він отримав приз кінокритиків ФІПРЕССІ. Тобто така була ситуація скрізь. Але раптом "Молодість" стає таким вільним майданчиком, де можна спілкуватися, і це було як ковток свіжого повітря.

"Андрій Рубльов", Андрій Тарковський

ОЦЕ НАША "ПРАЧЕЧНАЯ"

Вже коли ми почали працювати кіноклубом, "Молодість" очолив Михайло Павлов, і тоді фестиваль почав запрошувати до себе гостей з країн соціалістичного табору, а потім навіть трохи з Фінляндії та Ізраїлю. І в цей час нас з Аліком Шпилюком запросили як консультантів, щоб ми допомогли перетворити фестиваль на дійсно міжнародний. Ну, ось у 90-му році я залишаю будівельний інститут, де працював доцентом кафедри залізобетонних конструкцій, і приєднуюся до команди фестивалю.
Спочатку я став програмним директором, а з 92-го — генеральним директором, і в 93-му ми офіційно зареєстрували фестиваль як міжнародний. Дуже нам допомагали перші посольства. Бо, по-перше, нас вже знали через московських колег, з якими ми працювали по лінії кіноклубу. А, по-друге, в нашій країні тоді було взагалі весело. Наприклад, отримуємо ми з Ґетеборгу — це досить великий міжнародний кінофестиваль — факс англійською мовою з трьома "SOS": "Андрію, допоможіть, бо на 10 наших звернень у міністерство культури нам жодного разу не відповіли. А нам просто потрібна якась українська картина для "Панорами європейського кіно". Бо вже незалежна країна, і Ґетеборг хоче представити її теж. Телефоную в міністерство культури — "Ой, рідний, як добре, що ви нам зателефонували, ну ви же знаєте, що у нас нема кому прочитати англійською". Оце наша "прачечная". Працювати з ними завжди було дуже цікаво.

TEDDY, ПОБРАТИМ SUNNY BUNNY

Потім вже, коли фестиваль став дійсно міжнародним і в ньому брали участь фільми з понад 60 країн, ми вступили у всесвітню організацію продюсерів FIAPP, яка реєструє фестивалі і, відповідно, висуває до них певні вимоги. До нас спочатку стільки було зауважень, мовляв, і апаратура в Будинку кіно страшна, і те, і се. Я тоді, пам'ятаю, перший раз дивлюся: ну все, вилучать нас, бо такий перелік накатали мені! Приїжджаю до Берліна, показую тодішньому директорові Берлінського фестивалю Морітцу де Хадельну, а він каже: "Заспокойся, я тобі зараз покажу три аркуші, які вони мені написали". А Берлінський фестиваль як був найкращий, так і залишився. Хоч Каннський, безумовно, перший. Але німці вміють працювати. І за своєю структурою, і за тим, що він працює, як машина, Берлінський, як на мене, найкращий.
Всім раджу, до речі, ще не пізно акредитуватися на Берлінський фестиваль. Якщо Канський фестиваль — це страшенно дорого. Окрім того, його система влаштована так, що потрапити на сеанси майже неможливо. То Берлінський фестиваль — дуже організований. І в Берліні все ж таки легко винайняти недорогу квартиру чи готель на ту ж ціну, що й завжди. Акредитація там платна, десь від 60 до 120 євро, але вона дає право подивитися до 8 фільмів на день. І це цікаво. І життя там цікаве. Єдине що, коли хтось з вас вирішить їхати, — питанням акредитації потрібно починати займатися вже сьогодні. Я зараз точно не пам'ятаю крайньої межі, але дедлайн вже достеменно зовсім близько.
Можна, до речі, акредитуватися по лінії квір. Бо ця ж велика частина на фестивалі — квір-програма Teddy, побратим нашого Sunny Bunny.

НА TEDDY ЛЮДИ ПРИХОДИЛИ ЦІЛИМИ РОДИНАМИ

Програму Teddy, до речі, вам це має бути цікаво, організував Манфред Зальцгебер. Я застав його, коли він вже був тяжко хворий на СНІД. Це дуже відома постать, людина, яка відкрила Європі і Дерека Джармена, і Педро Альмодовара, і Гаса Ван Санта, і багатьох інших. Манфред створив і саму секцію "Панорама", і в ній секцію Teddy. Фантастичного інтелекту людина! Його зовнішність була абсолютно ідентична з Сержем Гензбуром, така дуже специфічна. Він помер якраз перед відкриттям Sunny Bunny, і, як казав його тоді заступник, а тепер вже директор "Панорами" Віланд Шпек, це була остання мрія Манфреда — приїхати на "Молодість". Ми вирішили започаткувати Sunny Bunny, коли побачили, як це відбувається в Берліні. Як влаштовується вечірка Teddy. Тоді вона була скромніша, ніж зараз. Зараз вона проходить у величезному залі, дуже урочисто, за участі мерів і усіх-усіх. А тоді вона проводилася в невеличкому залі біля Ноллендорфплацу, але атмосфера там була абсолютно фантастична. Це не було гетто. Люди приходили з маленькими дітьми, цілими родинами, і літні, і молоді — різні. Якась така надзвичайна толерантність, яка мене просто вразила. Також було розкішне шоу — не все я міг зрозуміти німецькою, але воно було таке дуже сміливе, самоіронічне. Захід супроводжувався виступами травесті-артистів. І це було дуже саркастично. У всьому відчувалося, що місцева ЛГБТ-спільнота усвідомлює себе не як маргінальну групу, а як частину широкого загалу, ну, принаймні Берліна. Бо, безумовно, ви знаєте, Німеччина теж різна. І тоді ми зробили цю секцію — Sunny Bunny.

РОБІТЬ ЗІ SUNNY BUNNY ОКРЕМИЙ ФЕСТИВАЛЬ

"Хрещений батько" Sunny Bunny — Толя Ярема; започаткувати програму, здається, було його ідеєю. На відкриття, яке відбулося у 94-му році, приїхав співзасновник секції Teddy Віланд Шпек, теперішній директор берлінської "Панорами". Спочатку ми збиралися показувати в рамках Sunny Bunny лише дебютні фільми, але потім вирішили, що треба мати різні стрічки. Секція розвивалася, її постійним майданчиком до останнього часу був кінотеатр "Жовтень", де цього року, як ви знаєте, стався підпал.
Не можна стверджувати, що у нас і раніше не було проблем, проблеми були і є, в тому числі і щодо спільноти. Бо я дуже розраховував на те, що ЛГБТ-спільнота більш активно долучиться до цієї секції, адже, безумовно, розвивати її самотужки важко. Сьогодні "Молодість" має дуже насичену програму — безліч секцій і заходів, і всього-всього. Напевно, ми будемо радитися з вами, як нам зберегти Sunny Bunny, як нам цю секцію розширювати, як її зробити більш вагомою. Безумовно, все упирається не тільки в гроші, але і в якусь організацію, на яку нам не завжди вистачає рук.
Років зо 5 тому я собі подумав так: даруйте, нема сил тягнути ще цю програму. Я багато разів казав про те, що, будь ласка, забирайте Sunny Bunny — і робіть з цього окремий фестиваль. Але коли позаминулого року у нашому парламенті почали дискутуватися закони на кшталт російських, я зрозумів, що відмовлятися від квір-секції в жодному разі не можна. "Е, ні, — подумав я. — робимо цю програму, і робитимемо надалі".

"Погане виховання", Педро Альмодовар

"А ВІН — ГЕЙ ТА ЄВРЕЙ"

Колись Віктора Ющенко, коли він став почесним президентом "Молодості", одна дурепа-журналістка запитала: "Як так, що ви, керівник держави, є почесним президентом фестивалю "Молодість", і на ньому показують фільми гей-лесбійської тематики?" На що Ющенко відповів: "А ви вважаєте, що геї і лесбійки не є громадянами України?! Я як президент підтримую цю програму".
Здавалося б, гей-тема не є аж такою актуальною, але в той же час вона актуальна скрізь, в будь-якому світі. Я колись розмовляв з ізраїльтянами на тему антисемітизму, і вони сказали: він існував, існує і завжди буде існувати — навіть в Ізраїлі, як і в кожному суспільстві. Я часто наводжу приклад. В мене є приятелька, французька журналістка, така вкрай своєрідна, трохи божевільна, пише все життя для L’Humanité, хоча сама з дуже буржуазної родини. Мешкає вона в одному з найдорожчих кварталів, друзі її від Жоржа Амаду покійного і всіх-всіх, спала вона з Бодровим-старшим і з Ханною Шигуллою. Але між тим, ця абсолютно вільна жінка, знайомлячи мене з кимсь на тому ж Берлінале, мені на вухо шепоче: "А він — гей та єврей". Тобто скрізь це все існує, навіть у найтолерантніших суспільствах. Це треба розуміти і ставитися до цього не агресивно, а розважливо.

Продовження >>>

Матеріал підготовлено за підсумками зустрічі з Андрієм Халпахчі, яка відбулася 20 грудня в креативному просторі "Часопис". Захід проводив Queer Home Київ під егідою Гей-альянсу Україна.

Автор: Коля Камуфляж

Если вы нашли ошибку, пожалуйста, выделите фрагмент текста и нажмите Ctrl+Enter.

Комментарии
Loading...

Сообщить об опечатке

Текст, который будет отправлен нашим редакторам: