Віталій Чернецький: Ми маємо присутність квір-тематики в нашій традиційній літературі

0

Відомий вчений-славіст, президент Американської асоціації україністів, професор університету в Канзасі (США) Віталій Чернецький про основні віхи становлення української квір-літератури та її особливості.

Я почав серйозно займатися квір-літературою ще 26 років тому, у 89-ому, коли потрапив до Америки як студент за обміном. Мені страшенно пощастило: я навчався у Московському університеті на філологічному факультеті, і мене відправили до університету, який має дуже гарну назву Дюк (Duke University), в штаті Північна Кароліна. Наприкінці 80-х — на початку 90-х це був один з головних центрів літературних і культурних студій. Зокрема там багато років працювала Ів Косовськи Седжвік — матір квір-літературних студій, їхня засновниця. Уявіть собі дуже такого «сидячого у шафі» хлопчика з Радянського Союзу, котрий набрався сміливості і вирішив записатися на аспірантський курс під назвою Literature and the Invention of Homosexuality, знаючи, що про це, можливо, будуть звітувати додому, до СРСР. Я був ще далеко не аспірантом, мені лише виповнилося 19 років, але мені дозволили відвідувати той курс вільним слухачем, і це була фантастично цікава і впливова подія в моєму житті. Ів Седжвік на той момент закінчувала свою відому книжку Epistemology of the Closet («Епістемологія комірки»), тож робочі розділи книжки вона просто приносила до нашого семінару на обговорення. І цей семінар став для мене великим відкриттям. Зростаючи в СРСР, я, зрозуміло, і гадки не мав, що існує певна тяглість традиції відображення гомосексуальності в культурі. Як і багато молодих людей, я тоді перебував на стадії, коли здається, що ти такий один, особливий, більш нікого в світі такого нема, щось з тобою не так, і далі потім треба через це перейти і вибудувати сильну свідомість і ідентичність. Мені в цьому плані, знову ж таки кажу, неймовірно пощастило.

У той же час я дізнався дуже багато про світову літературу і культуру, і потім ще продовжував навчання в аспірантурі, писав дисертацію, і в подальших своїх наукових роботах я намагався дослідити роль великих культурних змін, які сталися в ХХ ст., і нових парадигм, які почали з’являтися в літературі. Мій ступінь PhD з порівняльного літературознавства, а головною темою моїх досліджень були російська і українська літератури. Зокрема, серед іншого, я писав про Євгенія Харітонова, підпільну гей-літературу 70-х років, а також про Славу Могутіна як зразок нової літератури, яка постала на початку 90-х. Моя книжка «Картографуючи посткомуністичні культури», до речі, існує в українському перекладі. Видало її 2013 року видавництво «Критика». В українській частині книжки наразі про ЛГБТ-літературу не йшлося, тому що на той момент я не бачив достатньої кількості матеріалу, щоб цьому присвятити окремий великий розділ. Але при цьому я не маю на увазі, буцімто в українській літературі такого не було. Я там приділяю кілька сторінок українському контексту, і це є та тема, яка надалі мене і як людину, і як науковця дуже перебирає. Бо мені здається вкрай важливим, аби ми змогли вибудувати бачення того, що воно є, чи існує попередня традиція і певна тяглість, чи кожне нове покоління мусить наново винаходити для себе існування цієї культури. Чи можливо все ж таки розбудувати квір-письмо на якомусь попередньому підґрунті.

Читайте також: Слава Могутин: «Гомофобы не пройдут, мы их спустим в унитаз истории»

І тут для нас плідною аналогією є те, як ще під час першої хвилі феміністичного літературознавства описували становище жінок-письменниць у літературі, у якій домінують чоловіки. Зокрема про це писали відомі американські феміністичні критикині Сандра Гілберт і Сюзен Губер. В традиційній білій гетерочоловічій концепції літератури над нами завжди домінують попередники, і кожен новий талант, котрий з’являється, постає таким собі Давидом, що бореться з умовним Голіафом і намагається його побороти. Натомість для письменниці-жінки ситуація в класичному літературному просторі була іншою. Бо вона не бачила попередниць, подібних до себе. Тому їй не треба було їх скидати з п’єдесталів чи поборювати, як якихось гігантів, — навпаки, вона мусила відшуковувати попередниць, таких як вона, аби упевнитися, що творити, будучи жінкою, можливо. І той факт, що вона не бачить в історії багато облич чи імен, з якими вона могла б ідентифікуватись, не означає, що їх не існує. Це означає, що їх треба шукати.

І це стосується будь-яких підпорядкованих з точки зору доступу до влади в суспільстві верств і груп. Треба шукати, чи ми маємо попередників, чи є такі ж люди, як ми, на основі досвіду яких ми можемо щось будувати. Чи ми мусимо дивитись на те, чому вони не могли творити. У Вірджинії Вулф є відомий есей «Сестра Шекспіра» (Shakespeare’s sister), де вона просить нас уявити, що у Вільяма Шекспіра була сестра, яка була такою ж талановитою, як сам Вільям. Чи мала така жінка в Англії XVI ст. можливості для власної реалізації, аби вона могла стати великою письменницею? Звичайно, що ні. І мова не йде про те, що не було талановитих жінок, — просто не створені були для них умови. Тому, коли ми говоримо про тяглість і традиції квір-літератури, ми мусимо дивитися, з одного боку, на трохи відмінний контекст для чоловіків і жінок. А стосовно чоловіків ми маємо іншу проблему. Бо якщо поглянути на історію світової літератури, то дуже багато видатних творчих людей без будь-яких сумнівів можна зарахувати до гей-орієнтації. Звичайно, зважаючи на те, що модерна орієнтація, як ми її розуміємо, це продукт відносно сучасних суспільств. Але це не означає, що не було раніше людей, які думали, відчували, кохали, так само, як кохаємо ми. Вони були. Не завжди вони створювали спільноту. Але це було тематизовано, воно було проговорено. Однак ми маємо ситуацію, коли в контексті світової культурної історії це було замовчувано. І тому це треба піднімати на поверхню. Та ж таки Ів Седжвік пише, що, коли традиційне гетеросуспільство каже, буцімто не було видатних людей-геїв, давайте пригадаємо Сократа, Шекспіра, Пруста і іже з ними. Не кажучи вже, що найвидатніша жінка давньої Греції Сапфо також належить до цієї категорії. Бо, знову ж таки, ситуація з жінками через їхнє пригноблення в традиційних суспільствах ще складніша. Отже це треба було переосмислити і проговорити про те, як створюються культура і традиції. І ось історики, які намагаються те дослідити, кажуть, що, як випливає з антропологічних і етнографічних досліджень, квір-кохання і квір-стосунки існували в усіх без винятку суспільствах на нашій планеті.

Ілюстрація з книги Дена Хілі «Гомосексуальное влечение в революционной России»

Якщо ми говоримо про спільноту як таку, що становить собою осередок людей, об’єднаних певним спільним культурним досвідом і зацікавленнями, і створює свою мікрокультуру як меншина, то для цього потрібно кілька речей. І одна з них — урбанізація. Бо коли багато людей, то, відповідно, буде більше й представників певної меншини, людина почуває себе не такою самотньою, можна налаштувати контакти і на основі них вибудувати власну спільноту. Отже якщо ми говоримо про спільноти, пов’язані з квір-ідентичністю, то що ми маємо? Історики дослідили, що в містах ренесансної Італії, таких, як Венеція, скажімо, вже була цілком сформована квір-культура, щоправда більше чоловіча, ніж жіноча. Ще повніше це починає підніматися у XVII–XVIII ст. у великих містах на кшталт Лондона й Парижа, чи Відня, чи Мадрида. Якщо говорити про ситуацію на території Російської імперії, то осмислене, свідоме створення спільнот — історики знайшли документи, що це підтверджують — ми вже маємо за царювання Олександра ІІ. Це так звана доба «великих реформ» 60-70-х рр. ХІХ ст. Відомий історик Ден Хілі, він зараз професор Оксфордського університету, видав першу ґрунтовну англомовну книжку про постання сучасної квір-спільноти на теренах Російської імперії. Але Денова книжка вийшла 2001 року, а першою людиною, що почала збирати і вибудовувати такий історичний наратив стосовно східнослов’янських культур, був американський професор російського походження Саймон чи Семен Аркадійович Карлінський.

Карлінський став справжнім революціонером. Живучи в Сан-Франциско в середині 70-х років, де багато чого, як ми знаємо, відбувалося, він написав дві речі: велику статтю про історію гей- та лесбійської культури в Росії, а також велику книжку про Гоголя і його сексуальність під назвою «Сексуальний лабіринт Гоголя» (The Sexual Labyrinth of Nikolai Gogol). І книжка була видана, не більше, не менше, як видавництвом Гарвардського університету. Стаття його зазначала, що від давніх часів Київської Русі ми маємо постаті квір-людей у культурі. Певною мірою він спирався на дослідження, які були надруковані ще за часів «Срібного віку», скажімо, Розанова. І він писав про те, що Бориса і Гліба, перших святих Київської Русі, а також святого Мойсея Угрина, який був, здається, прислужником одного з них, можна цілком оцінювати як людей квір-орієнтації. І тут ми маємо певні проблеми. Якщо йдеться про давнину, про Середньовіччя, про часи Київської Русі, звичайно, тоді ще не було того, що ми маємо на увазі під словом «орієнтація» у його теперішньому розумінні. Бо навіть самого терміну «гомосексуальність», як ми знаємо, ще не було винайдено. Його вперше почав використовувати угорський доктор Кертбені в 1869 році. А отже у зв’язку з цим постає питання, наскільки в літературі ці речі були відображені, що саме там було присутнє і як воно було проявлене. І в тому, як вибудовується ця традиція, ми маємо певною мірою споріднені, але водночас відмінні ситуації в різних країнах світу.

                                                                                              Борис і Гліб. Початок XIV ст.

Україна має в цьому плані особливо цікаві проблеми. Проблема перша витікає з того, що, як я зазначав, сучасна квір-культура і квір-ідентичності пов’язані з великими містами. Як ми знаємо, в XIX столітті, коли у світі почали зароджуватися модерні квір-спільноти, в Україні етнічні українці, попри те, що вони становили абсолютну більшість, були меншиною в усіх без перебільшення великих містах. На території Російської імперії, тобто і тут, в Києві, і в Одесі, і в Харкові, і в Катеринославі, були дуже активні українські культурні гуртки, але українці лишалися меншиною. Так само і в Галичині, у Львові, під австрійським урядом, українці були меншиною. В цих містах українська не була домінуючою мовою спілкування. Пригадайте з історії української літератури, скажімо, часи дитинства і молодості Лесі Українки. Це кілька інтелігентів, що жили на вулиці Жилянській, і ось вони оці п’ять чи шість родин і створювали той український культурний осередок. Тож ми маємо ще проблему колоніальну і постколоніальну, яка докладається до інших аспектів проблеми квір-ідентичності і квір-культури в Україні, і раніше, і дотепер певною мірою.

Власне, перші спроби дослідити цей бік життя і відтворити його в культурі виникають в середовищі інтелігентів як свого роду виклик традиційним народницьким поглядам літератури доби реалізму, яку представляли Іван Нечуй-Левицький, Панас Мирний та інші. Хоча, до речі, того ж таки Нечуя-Левицького потім Валер’ян Підмогильний в 20-ті роки, коли він почав цікавитись Фройдом, проаналізував і вирішив, що в його випадку ми маємо справу з латентною гомосексуальністю, яка не була проявлена. Втім, психоаналіз Підмогильного був вкрай наївним. Він, скажімо, зазначив, що Нечуй-Левицький дуже любив квіти, а ми знаємо, що всі чоловіки, які люблять вирощувати квіти в себе на городі, геї, і тому Нечуй-Левицький до них так само відноситься.

Але все одно ми маємо це проявлення в українській літературі і ми ним, перш за все, завдячуємо жінкам. Зокрема Ользі Кобилянській та Лесі Українці. А в контексті теперішнього пострадянського розвитку української культури ми завдячуємо Соломії Павличко, яка дуже серйозно підтримувала квір-спільноту від самого початку. І, як, мабуть, деякі з вас знають, ми їй завдячуємо також тим, що в українській літературі ще на початку 90-х почало розвиватися феміністичне літературознавство. В 91-ому році, ще до розпаду СРСР, вона надрукувала статтю під назвою «Чи потрібна українському літературознавству феміністична школа?» Звичайно, питання було риторичне, бо вона доводила, що, так, потрібна. І далі відомим є її дослідження листування між Лесею Українкою та Ольгою Кобилянською і відверто гомоеротичних мотивів, які там присутні. Дослідження викликало страшенний скандал, який було роздуто жовтою пресою в Україні в 90-ті роки, але воно стало насправді великим проривом і дуже серйозним кроком вперед.

В останній книзі, над якою вона працювала до своєї трагічної загибелі, Соломія Павличко писала про іншого видатного українського письменника і науковця початку ХХ ст., а саме про Агатангела Кримського. Вона доводила, що і в збірці поезії Кримського «Пальмове гілля», і в його романі «Андрій Лаговський» ми маємо боротьбу письменника з власною гей-орієнтацією. Боротьбу, бо він не зміг з нею примиритися і відчував свій потяг до чоловіків як особисту травму. І в цьому велика відмінність між Кримським і, скажімо, російським класиком Міхаїлом Кузміним. Бо Кузмін, як ми знаємо, від самого початку в романі «Крилья» та у циклі поезії «Александрийские песни» демонструє спокійне і радісне прийняття своєї орієнтації. В Кримського, навпаки, це проблема, це те, чого він у своїх творах соромиться, але від чого все одно не може відмовитися. Зовсім згодом, в 20-ті роки, в українській літературі з’являється неймовірно цікава в цьому плані постать. Мова йде про Віктора Петрова, який писав під псевдонімом В. Домонтович. В його романі «Доктор Серафікус», як зазначає Павличко, ми отримуємо вперше написану відносно щасливу ситуацію кохання між двома чоловіками. Звісно, цей роман за сталінської доби Петров не міг надрукувати в СРСР, тому він видав його в 47-ому році в Німеччині. Але, принаймні, квір-тема, як слід, прозвучала українською мовою.

Читайте також: «Что это за зверь такой?»: Дмитрий Кузьмин — о русской ЛГБТ-поэзии

Далі, якщо ми говоримо про українську традицію, важливий крок відбувається, власне, в діаспорі. Загалом ми знаємо, що культурна орієнтація української діаспори на Заході відносно консервативна, але трапляються й винятки. І один з найбільш цікавих прикладів того, як опрацьовується тематика гомосексуальности в літературі, ми маємо в творчості Емми Андієвської. Дуже рекомендую цю авторку всім, якщо ви ще не зіштовхувалися з її поезією. Зараз Андієвській вже добряче за 80, але вона сповнена енергії й досі і дуже активно пише, а також малює. В її книжці початку 60-х під назвою «Риба і розмір» міститься великий розділ дуже відвертої гомоеротичної поезії від чоловічого імені. Що зробила Андієвська? Вона влаштувала містифікацію. Вона написала, що це переклади з грецького поета на ім’я Арістодімос Ліхнос. Деякі з нас знають про Константіноса Кавафіса, видатного грецького поета-модерніста, який вже в 20-30-ті роки відверто писав про своє кохання до чоловіків. Проте Кавафіс все ж таки автор досить обережний, в нього така дуже тонка лірика. А Андієвська створює набагато радикальніші тексти. Вона вигадує більш сміливого двійника Кавафіса і від імені цього уявного грецького поета пише низку своїх поезій. Це відбувається вже в контексті бітників і інших змін, зокрема боротьби з цензурою стосовно всіх тем, пов’язаних з сексуальністю. Пізніше Андієвська пише ще одну низку поезій від уявного давньоперського поета з великим прошарком гомоеротики.

Довкола чого ще вибудовувався ЛГБТ-дискурс в українській культурі? Якщо ми подивимось етнографічні розвідки, то знайдемо, що були народні пісні, де щось таке згадувалося, але це не була поширена практика, лише окремі поодинокі випадки. І, знову ж таки, приміром, сороміцькі пісні ніяк не стосуються квір-ідентичності в нашому теперішньому її розумінні. Зате літературні переклади у цьому відношенні відігравали вкрай важливу роль. Взагалі переклад завжди мав великий вплив на розвиток української мови, української літератури і літературної стилістики. Тому в ХІХ ст., як ми знаємо, зумисне заборонялися переклади на українську, а пізніше так багато видатних українських перекладачів потрапили до ГУЛАГу. Стосовно себе скажу, що перший текст, де я знайшов щось суголосне моїми власним почуттям і переживанням, був український переклад «Мобі Діка» Мелвілла, який я прочитав підлітком на початку 80-х років. Прекрасний був переклад, і якщо ми згадаємо, то герої твору Ішмаель і Квікег мали дуже теплі романтичні стосунки. Як не дивно, але, оскільки це класика ХІХ ст. і Мелвілл вважався в Радянському Союзі «правильним» письменником, який співчував простим людям, його «Мобі Дік» був перекладений і виданий. Крім того, іноді цензура пропускала якісь такі речі за недоглядом. Тут доречним буде ще інший приклад — з царини кінематографу — фільм Some Like It Hot з Мерилін Монро у головній ролі, який був відомий в Радянському Союзі під назвою «В джазе только девушки». Стрічка безперервно йшла в кінотеатрах від початку 60-х років і до кінця СРСР включно, збираючи велику аудиторію. Або, скажімо, я пам’ятаю свій великий шок, коли я побачив, що офіційно фірмою «Мелодія» видана платівка групи Frankie Goes To Hollywood. Тобто іноді абсолютно неймовірні речі траплялися навіть у часи СРСР. З іншого боку, можна згадати англійський вислів we are everywhere («ми присутні всюди»).

Повертаючись до теперішньої ситуації, якщо ми говоримо про створення літературного дискурсу чи навіть ширшого культурного дискурсу, то, з одного боку, ми мусимо відмітити, що наша країна різноманітна і розмаїта, але з іншого боку, ми маємо також спиратися на досвід інших країн. Гадаю, цікавим і вагомим для нас є досвід не тільки Західного світу, але й тих країн, які мають спільне з нами соціалістично-комуністичне минуле. В цьому плані, на мою думку, вкрай важливим для України був переклад Андрія Бондаря роману польського письменника Міхала Вітковського Lubiewo («Хтивня»). Причому, що сам Андрій не є людиною квір-орієнтації, хоча він є давнім союзником квір-спільноти і дуже активно підтримує її. Перекладаючи роман, йому довелося піти на експеримент, адже перед ним стояло непросте завдання: створити «живий» український аналог того, що російською мовою називають «хабал». Це афектована мова певного прошарку традиційної чоловічої гей-культури, яка грає зі стереотипами фемінності і вибудовує на цьому тлі складні словесні конструкції. Перед Андрієм стояла мета — перекласти їх з польської на українську так, щоб вони звучали природно. До речі, взагалі розмовна мова до сьогодні лишається великою проблемою української літератури, як і масової культури в цілому. Як зробити так, аби не звучало, ніби банк пограбувала банда філологів. Бо коли йдеться про мову персонажів, то необхідно, щоб вона була «живою».

Крім того, що варто зважати на те, що відбувається в сусідніх літературах різного досвіду — і минулого, і сьогодення, — важливо також, аби відбувався діалог між українськими ЛГБТ-авторами. І я сподіваюся, що він буде більш активним, і вони писатимуть багато цікавих речей. В цьому плані ми, звичайно, завдячуємо і журналові «Один з нас», який з 96-го року робить вкрай важливу і велику роботу, і антології «120 сторінок Содому», яка спромоглася на науковому рівні подати досить велику вибірку сучасної літератури. Передусім, світових поезій в українських перекладах, проте в ній також було представлено декілька творів українських авторів.

Читайте також: Ірина Шувалова та Олесь Барліг: Бракує голосу самої ЛГБТ-спільноти

Загалом одне з основних завдань квір-спільноти — спромогтися на те, аби її голоси прозвучали в контексті великої культури. І останнім часом ми це в світі все частіше спостерігаємо. Деякі критики вже навіть пишуть про іншу проблему. Позаяк квір-культура від початку носила яскраво виражений опозиційний характер, то по мірі того, як зникає її опозиційність в деяких західних суспільствах, чи не втрачаємо ми потребу в існуванні цієї окремої квір-культури. І це, як на мене, відкрите питання. Бо дійсно митець завжди має так чи інакше повставати проти якихось усталених норм. У той же час культура увесь час міняється, і квір-культура, яка була в 70-ті роки, відмінна від 80-х, 90-х і так далі. На мій погляд, цілковитого розчинення квір-спільноти в суспільстві не передбачатиметься ще довго. До того ж, навіть коли йдеться про те, що здається чимось геть буржуазно-нормативним, як от, скажімо, традиційний моногамний шлюб між двома постатями, то це так само може бути революційним актом. Тому я не втрачаю надію на те, що ми, з одного боку, знайдемо своє «місце біля святкового столу», а з іншого боку, оця опозиційність не зникне і буде надалі присутня.

Якщо повернутися до східноєвропейського контексту, то варто згадати нещодавню подію, від якої у мене наверталися на очах сльози. Йдеться про ЄвроПрайд у Ризі, і це було вперше, коли світова ЛГБТ-подія такого масштабу відбулася в постсовєцькій країні. Сама хода, яка зібрала кілька тисяч учасників, пройшла мирно і спокійно. Крім того, був великий кількаденний фестиваль з художніми виставками, кінопоказами та іншими заходами. І зокрема проводилася наукова конференція «Квір-наративи в європейських культурах». Організовував її Латвійський університет, який є свого роду аналогом університету Шевченка. Все проходило на прекрасному високому рівні. Тобто суттєві зрушення у суспільстві можливі навіть в контексті нашого регіону. Звичайно, Україна і Латвія трохи відмінні держави, але вони не такі вже й далекі між собою, тому я все ж таки думаю, що маємо підстави для оптимізму. Якщо ж подивитися на стан сучасної латвійської літератури, то квір-тематика там представлена дуже активно. І, скажімо, одним з організаторів згаданої конференції був видатний сучасний латвійський поет Карліс Вердіньш. Попри те, що він відкрито пише поезію, яка відображає його квір-ідентичність, ніхто його не виключає з канону сучасної латвійської літератури. Навпаки, він є одним з провідних поетів країни, до якого всі ставляться з великою пошаною.

Я сподіваюся, що в Україні подібне також стане можливим. А для того, щоб наблизити цей час, нам треба подивитися на власне минуле і зрозуміти, що ми маємо присутність квір-тематики в нашій традиційній літературі. Можливо, житіє Бориса і Гліба не зовсім той приклад, але, скажімо, якщо ми подивимося на листування Сковороди з Ковалинським, чи певні аспекти біографії і творчості Гоголя, чи Шевченка, чи, знову ж таки, Лесі Українки і Ольги Кобилянської і інших авторів, то ми побачимо, що насправді можна квірізувати майже всю історію української культури. І ми переконаємося, що, як кажуть в моїй рідній Одесі, таки да, ми присутні всюди. І це добре не тільки для нас, це добре для української культури в цілому, бо це означає, що культура ця жива і розмаїта. Таке бачення, звісно, є дещо утопічним, проте без прагнення до кращого навряд чи можна досягти змін. Тож дай нам, богине, наснаги і сил домогтися змін у нашому житті і в культурі зокрема.

Матеріал підготовлено за підсумками зустрічі з Віталієм Чернецьким, яка відбулася 29 червня в креативному просторі Queer Home Київ.


Автор: Коля Камуфляж

Если вы нашли ошибку, пожалуйста, выделите фрагмент текста и нажмите Ctrl+Enter.

Комментарии
Loading...

Сообщить об опечатке

Текст, который будет отправлен нашим редакторам: