Станіслав — хлопець Жені. Станіслав на державній службі. Так само, як і Женя, він не може багато розповідати про свою роботу, і ми разом намагаємось уникати конкретики в цій темі. Разом хлопці живуть шість років. Разом були на Майдані. Мають спільний побут, домашнього улюбленця, плани на майбутнє, але зараз — життя «на паузі». Читайте інтерв'ю з хлопцем Станіслава — "Не в фокусі: ЛГБТ на фронті".
Коли твій хлопець пішов до армії?
На день святого Валентина вперше зайшла мова. Ми були вдома, сиділи за вечерею, і він сказав, що йому прийшла повістка до військкомату, треба там перевірити щось. Тоді я вже розумів, відчував, що йому доведеться йти, але, водночас, не вірив до останнього. Потім він поїхав знову, його там обстежили і сказали прийти з речами. Ми зібрали йому сумку, і він пішов.
Йшла мова про те, щоб відкупитися, переховатися, не йти?
Ні. Він законослухняний. Та й навіть не стояла розмова про те, щоб відкупитися. Ми прекрасно з ним знали, що ми ніколи б не хотіли йти на війну. Але коли немає вибору… війна ж тривала якийсь час, його не в першу хвилю забрали, і коли говорили з ним про це, то вирішили, що якщо призовуть, то підемо, не будемо ховатись чи відкупатись.
Хтось іще серед знайомих ЛГБТ є на фронті?
У суспільства є стереотип, що геї не мужні, що вони не здатні країну захищати, і що кого-кого, а геїв на війні нема, але вони ж там є, і їх дуже багато: мій бойфренд, і серед моїх знайомих є геї, яким прийшла повістка і вони пішли в армію, і лесбійки, які самі записалися в добровольчі батальйони. Мені доводилось чути про ЛГБТ «на вайну іх!», коли був Марш Рівності. Дуже прикро, коли люди кидають тобі оцим постійно, що в суспільстві є такі нездорові тенденції. Був випадковим свідком такої історії: в кафе сидів хлопець у військовій формі, я так зрозумів, що він доброволець, який чи повернувся тільки звідти, чи у відпустку приїхав. Він, напевно, не підозрював, що дівчата, які сиділи з ним, були лесбійками. Я ж одразу помітив та зрозумів це. Вони говорили про війну, волонтерство, і не знаю як та коли — не підслуховував навмисне — розмова зайшла про ЛГБТ. Аж тут виявилась його позиція: він сказав, що їх треба чи стріляти, чи висилати кудись. На цю промову одна з тих дівчат спалахнула і почала кричати мало не на все кафе — «окей, я лесбіянка і вибач мені, що я, можливо, заважаю тобі своєю допомогою». То була неприємна розмова для обох, але вони врешті порозумілися, як я бачив. Певно, що людина докорінно не зміниться одразу, але може й закрадеться в голову здорова думка. Мене, взагалі, навіть не це виводить. Мене більше виводить, що люди потихеньку починають забувати, що в країні війна. Це стало якоюсь буденністю. Мене часто втішають, типу що там же не стріляють — ну окей, не двадцять людей на день гине, як раніше, але ж хлопці ж там не на курорті.
Чи потрібно зараз проводити Марш Рівності?
Так, це потрібно і дуже правильно. Якщо сидіти в хаті, то нічого не зміниться, суспільство й надалі буде думати, що ЛГБТ не існує. Тому треба починати діалог. Не можна сидіти вдома та чекати, що суспільство таке розумне і залізе в інтернет та почитає, що це не хвороба, бо такого не буде.
Читайте також: Йде солдат містом
Переважна більшість людей живе в минулому. Також є дуже контрпродуктивна робота церкви. В нас в країні дуже нахабна церква, попи приходять до Ради писати закони. Ну як так? От, наприклад, моя мама поїхала в монастир, де їй попи сказали, що в мене вселилась нечиста сила, мною керує диявол і треба мене рятувати. Від того, що вони сказали, що мені треба до церкви, нічого не зміниться. Але мама переживає, в неї погіршало здоров’я. Кому від цього краще стало? За таке треба нести кримінальну відповідальність. Коли ти сієш ненависть між людьми, які тобі вірять, бо ти є для них авторитетом, це не добре.
Якби на марш рівності вийшли ЛГБТ-ветерани АТО?
Це було б дуже ефективно. На жаль, наше суспільство розвивається досить повільно, до сталого розвитку ще далеко, тому й замало звичайної просвітницької роботи. Суспільство ведеться на Ляшка з вилами, на голі груди, тому якщо хоче суспільство яскраву картинку — треба показати.
Вийдеш на наступний Марш Ріності?
Так. Підемо удвох.
Ти працюєш у державній установі, маєш доступу до інформації трохи більше, ніж більшість, чи допомогає це менше хвилюватися?
Я не маю ніякої секретної інформації. Люди, з якими я працюю, роблять все можливе і неможливе, і дуже хотять, щоб війна скінчилася. Звісно, що зміни потребують часу і дуже важкої роботи. Але мені іноді дуже важко пояснити Жені речі, які він розумів, поки був тут. Він розповідає про людей, які там живуть. Там живуть сепаратисти, і вони про це прямо говорять. Приходять до них по їжу, беруть і тут же клянуть їх. А потім знову приходять. І він не розуміє, навіщо він там. А я дедалі частіше не можу знайти слів, щоб йому це пояснити. Коли знову вибрали Кернеса в Харкові, Женя подзвонив мені і мало не плакав. Навіщо там воювати з сепаратистами, а тут їх обирати в мери? Багато претензій і до влади, яка не покарала винних, і до людей, які не з-під палки обрали такого мера.
Що є найважчим у твоїй роботі?
Найтяжче йти з роботи в порожню квартиру. Я ж уже звик за ці роки, що мене чекають удома. А так… Няйтяжче зараз йому. У мене сталася переоцінка багатьох речей. Коли знаєш, що хлопці сидять там по окопах, сплять у наметах, миються крижаною водою, — то до всіх побутових і якихось робочих проблем ставишся значно простіше. Це все ніщо, порівняно з тим, що доводиться переживати хлопцям на Сході. Тому я взяв собі за правило не нюняти з приводу поганої погоди, заторів, важких днів на роботі. Закінчиться війна, тоді й перейматимемось знову сортами пива і будемо анекдоти у фейсбучик постити. А зараз мої думки не там. Таке відчуття, ніби було життя, а тепер наче хтось поставив на паузу, «ми не пишемо», підвішений такий стан, і я нічого не можу планувати. Хочу лише, щоб швидше закінчився цей страшний сон.
Інтерв'ю зі Станіславом було опубліковано в дев'ятому номері дайджесту для ЛГБТ-молоді GAYD!
Автор: Кира Ковальски
