Історія. Моя історія. Моя коротка історія.
Хочеться почати як у американських фільмах, з якими більшість знайома: мене звати Аня, мені 22 роки, я пансексуалка, і я в гетеронормативному шлюбі.
Насправді достатньо важко написати історію камін-ауту, особливо коли його як такого не було. Але історію, «story» розказати все ж можна.
Розуміння того, що любов для мене не пов’язана зі статтю, з культурною ідентичністю чи будь-якою іншою ідентичністю, прийшло до мене кілька років тому, коли я мала достатній об’єм знань. Я добре пам’ятаю, як у віці 12-14 років відчувала чуттєвий потяг до дівчаток, і це для мене було прийнятно, хоч і табуйовано родинними традиціями.
З віком я впевнювалась лише у тому, що любов не залежить від статті чи гендеру, що вона є чимось більшим ніж просто декларуванням стосунків, симпатій чи потягів. Мені дуже пощастило з батьками, зокрема – з мамою, з якою я щиро могла поділитись своїми симпатіями до когось. Вона не завжди могла зрозуміти мене повністю, якщо мова йшла про жінок, але… Переважна більшість моїх приймали мене такою, якою я є. Мені не страшно говорити про це, хоч я чудово розумію, що публічність, зокрема серед друзів та родичів, може викликати різні реакції, негативні в тому числі.
Зустрівши свого чоловіка, я розповіла йому про свою сексуальну орієнтацію – на щастя, це не стало нам на заваді створення союзу. Я маю надію, що прийняття, яке існує між нами, може бути прикладом для інших та для нас самих. Прикладом того, що орієнтація – це не індикатор, не маркер, не показник або подразник для дискримінації, зневаги та насильства. Це просто частина індивідуальності, яку не обов’язково ідентифікувати «якоюсь не такою», «нетрадиційною», «хворобливою».
Розривом шаблону для мене стала ситуація, коли я 5 діб провела з представниками ЛГБТ-спільноти і зустрілась з неприйняттям через свій шлюб. Для мене це було страшенним стресом, і я відчувала себе розбитою через те, що люди, яких я приймаю, розумію і поважаю, не можуть прийняти мене через мою пансексуальність. Люди стигматизують звично, навіть у малих, дискримінованих групах. Я відчула це на собі – і я зрозуміла, що таке бути неприйнятою серед «таких як ти».
У вас може виникнути логічне як на мене запитання: навіщо я це роблю? Навіщо я пишу цю коротку історію?..
Я пишу її тому, що відкритість – це єдиний шлях до розвінчання стереотипів, агресії та ненависті. Я пишу її тому, що хочу жити в світі, де головною цінністю є людина, людина зі своїм вибором, можливостями реалізовувати себе та розвиватись. Я пишу її тому, що я – людина.
Анна Савчинська
Пансекуалка
Вінниця
Автор: Гей-альянс Украина
