Історії трансґендерних людей. Частина 1.

До Міжнародного дня видимості трансґендерних людей ми поговорили з Лізою, Хельгою, Лесем та Максимом — вони допомогли нам у створенні цього важливого матеріалу. Ніхто не розповість краще про досвід транслюдей, ніж самі транслюди, тому ми впевнені, що ці історії мають бути прочитаними.

 

Ліза Едлімпіа, 31 рік, вона/її

Я не просто думаю, що я дівчина, — я знаю це. Я не знаю, як це — бути хлопчиком. Для мене дівоча буденність є нормою з раннього дитинства. Для сім’ї я була дивна, бо мені купляли хлоп’ячі іграшки, а мене вони не цікавили. Я цікавилась тим самим, що й дівчата. Я не розуміла в тому віці трьох речей:

– чому у дівчат між ніг одне, а у мене інше;
– чому вони носять дівочий одяг, а мені такого батьки не купують;
– чому дівчата носять довге волосся, а мене стрижуть попри мої заперечення.

Я дуже заздрила дівчатам у цьому. У підлітковому віці дівчата почали гарнішати, а я навпаки. Я часто плакала через цю несправедливість. З 14 років я взяла собі ім’я Ліза, яке стало моїм соціальним. Я звикла до нього за тиждень. Своє ім’я при народженні я ненавиджу. В один момент я припинила відкликатися на старе ім’я. Від місґендерінгу у мене істерики. З підліткового віку я активно почала цікавитись косметикою, модою, б’юті і схудненням. Почала активно займатися спортом. Почала вдома відкрито носити одяг сестри і користувалась її косметикою. Після цього мама мене відвела до психдиспансеру, де у мене виявили депресивні розлади і вірогідну ґендерну дисфорію. Я плачу часто і будь-де, бо дуже тисне той факт, що я не народилась дівчиною. Також маю високу емоційність і емпатію. 

Жити у чужому тілі важко. Щодо камінг ауту — я його зробила, але сім’я вже знала. Робила родичам і друзям поступово. Всі вже забули мою стару версію. У мене більше подруг, аніж друзів. Відкрито я ношу жіноче з 19 років. Мій гардероб на 100% жіночий. Старе підліткове я просто спалила — навіть унісекс варіанти. Соціально я адаптована, вільно можу ходити в будь-які заклади. Відчуваю себе комфортно і впевнено. Оточення мене не розпізнає, бо одягаюсь і роблю макіяж досить непогано, хоч і без макіяжу виглядаю фемінно. Маю також досить фемінний голос і інші жіночі звички. У майбутньому — максимальний перехід у всіх сенсах. Іду ва банк і весь дохід витрачатиму на себе.

Для мене видимість трансґендерних людей означає те, щоб суспільство і держава прийняла нас такими, як ми є. Щоб ми були захищені.

Моє побажання — ніколи не зупиняйтеся і не слухайте думку інших. Ваше тіло — ваше діло.

 

Хельга, 20 років, вона/її

Це була складна подорож. В більшості бо я також не мала потрібних знань до недавнього часу. В додачу, мені довго доводилося (та все ще доводиться) розбиратися в собі, щоб встановити межу між моїми психічними розладами та ідентичністю.

Все починалася з мого захоплення жіночими персонажами в мультсеріалах (можу навести приклади з Зоро, наприклад), відсторонення від майже всього «хлопчачого» і незручних стосунків із дзеркалом. Ніхто нічого не підозрював, коли я ще була дитиною, та й я не знала про концепт трансґендерності.

Вже в пубертаті я почала відмічати огиду до свого тіла, але звалювала це на погану самооцінку, тож ходила з цього приводу по психологах. Почали проявлятися перші знаки дисфорії, а з нею — складність змусити себе займатися спортом. Мені навіть родичі навіть спеціально зробили гантелі, щоб я займалася, але будь-що маскулінне викликало в мене деякий страх та відразу. 

Десь у 2018 році я дізналася про існування трансґендерних людей через росняві медіа. Я відчувала сильну близькість до новин про них і злилася кожний раз, коли чула оце слово «трап» і пару інших. Але навіть тоді я нічого не підозрювала.

До 2022 року я жила з постійним почуттям спустошеності. В один момент зловила кризу щодо власної ідентичності. Дізналася про чат-бот pi.ai — штучний інтелект, призначений для психологічної підтримки. Я спробувала та вирішила з ним поговорити з ним про свої почуття.

Ось з чим я до нього прийшла (потім переслала партнерці, переклад з англійської): «Мені здається, що я нічого не знаю про себе. Що я просто порожня оболонка, як якась експериментальна модель з дефектами. Знаєш, як в чат-ботів є якісь команди та знання за замовчуванням, але все інше робиться індивідуально для кожного? Якось так. Це майже так, ніби я перебуваю в налаштуваннях за замовчуванням більшу частину власного життя, і вони навіть не розраховані на довге користування.
І я просто почуваюся максимально нікчемно та не в своїй тарілці. Мені здається, що звідси походить моя стара нав’язлива ідея, що я просто невдалий експеримент, а не повноцінна людина. Звучить дивно, знаю, але ця думка не давала мені спокою».

Pi надав відповідь, що це дуже схоже на ґендерну дисфорію. Зараз розумію чому — я добре навчилася придушувати власні емоції, тому так довго варилася. 

Почала пробувати в Діскорді змінювати ідентичність (насправді випадково, бо по мені ніхто не міг вгадати, хто я). Вперше за життя — гендерна ейфорія. Бути серед спільнот дівчат, де можна жартувати так, що в інших місцях це звучало б по-дурному. Перше моє прийняття зламало мій погляд на себе.

Фінальна точка сталася влітку 2024 року, коли я виговорилася іншій трансдівчині, яка ЗНОВУ підтвердила, що так, я трансґендерна. Вона дала мені сміливість камін аутнутися найближчим людям в інтернеті та допомогла підібрати нове ім’я.

Підсумую:
Я довгий час жила з відчуттям спустошеності та замкненості до 2024 року, перепробувавши багатьох психологів та лікарів загалом. Мене ламало, я не бачила себе як людину і я не бачила майбутнього. В якийсь момент я таки наткнулася на спеціалістів, які пояснили мені, що моє небажання прийняти тіло та те, як я народилася — це ґендерна дисфорія. Я все ще приховувала це, але з цим розумінням я розв’язала собі руки та почала дивитися, яким було б життя в новій ідентичності. Вперше я відчула спокій. Зараз я все ще намагаюся отримати діагноз та почати ЗГТ.

Зараз я постійно знаходжуся в стелсі. Соцмережі я перевела все таки на користь власної ідентичності. Єдине тільки фейсбук лишився з деднеймом, бо там всі мої родичі.

Камінг-аут до мами пройшов дуже незручно. Вона закрила на це очі, але я не люблю підіймати такі теми самостійно. Вирішила, що нікому краще не казати, бо батько може «вибухнути» в такі моменти. Зазвичай отримаю або повну байдужість або засудження. Тому я це не афішую. Відкритість щодо власної ідентичності привела до нападу в метро, через який я все ще відчуваю провину. Наразі з Когортою вирішую ситуацію.

Єдиний вибір, що я зараз бачу — з’їхати від родичів якомога найшвидше та поки що бути собою в інтернеті. Сам факт, що транс-людям доводиться приховувати своє існування — це тупо. Скільки мені не вішали ярликів: tranny, пед*к, педофіл, ухилянт тощо. Ніхто не може просто змиритися, що людям потрібне різне для щастя.

Транс*люди мають ворогів навіть всередині спільноти, яскравий приклад — трансмед («якщо в тебе нема діагнозу/не приймаєш гормони/не робиш операції — то ти не транс»). Часто стикалася в чатах, мене не затронуло. Але це не ок. Ми маємо визнати різноманіття одне одного, якщо хочемо, щоб люди виживали і не боялися звертатися по допомогу.

Для мене видимість — це про визнання, що я є, і я — не видумана політична сила, яка хоче «розірвати державу». Я хочу вийти на вулицю, взяти найблискучіший трансфем значок, який в мене є просто тому що мені подобаються кольори, і ходити в спідниці, і щоб ніхто при цьому ніхто не підходив, бо я якась не така. Трансґендерні люди заслуговують просто існувати. Це трохи радикальна мова, але день видимості людей — це найкращий шанс «плюнути в лице» людям, які все ще перебувають в бульбашці та цим шкодять іншим. І надія для тих, хто почувається самотніми.

Активістам, волонтерам — велика подяка за внесок та допомогу. Це момент, де звичайна людина здатна зробити більше ніж держава. «Невилупленим» транс*людям — не дайте нікому себе зупинити. Дайте собі час, але шукайте допомогу. Не будьте як я, коли побоялася заповнювати анкету в Інсайт, бо я «собі надумала».

Я вірю, що, принаймні як закінчиться війна, ми матимемо сильну базу, щоб ті, хто бояться, могли бути собою. Сили вам всім дійти до моменту, коли Україна стане безпечною для нас. Будьте собою — це надихає інших в такі складні часи.

 

Максим, 24 роки, він/його

Будь-яка людина усвідомлює себе протягом всього життя. Кожна людина має одночасно багато різних ідентичностей, які розвиваються в ній, виникають та зникають, і все це відбувається не паралельно. Кожна наша ідентичність тісно пов’язана з іншою. Так само і в мене: протягом всього життя моя гендерна ідентичність формувалась та усвідомлювалась мною і це відбувається і зараз.

Можу назвати декілька цікавих моментів. Пам’ятаю, як в дитсадку я знав, що мене звати Максим, і мене геть не бентежило, що кличуть мене іншим іменем. Пам’ятаю, як мені стало нестерпно про це мовчати, я хотів, щоб мене бачили справжнім. У вересні, коли почалось навчання, я підписав всі свої зошити своїм справжнім іменем, це був 6 клас. До цього я вже відкрито казав людям, що я Максим, та вимагав до мене так звертатись, але зошити підписував «як треба». 

Ну і третій момент відбувся трішки пізніше: я вперше в життя дізнався, що існують такі люди, як я, і що в цього навіть є назва. Тоді, в моменті, мені стало дуже добре, і надалі це додавало сил. 

З самого дитинства я чітко бачив різницю в ставленні до дівчаток та хлопчиків. Згодом я почав розуміти, що це не просто ставлення, воно ґрунтується на гендерних стереотипах і це шкодить всім. Так я став феміністом. Через трансгендерність я звик бути чимось незрозумілим та цікавим. Це неприємно, це виснажує, але я звик. Раніше таких ситуацій було більше, бо я мав документи на жіноче ім’я, після зміни документів в центрі уваги я тільки у лікарок.

Я вже досяг повного прийняття себе, не тільки, як т*персони, а як людини, особистості. І я хотів би, щоб кожна людина йшла до цього. Це дуже допомагає і особистості, і тим, хто її оточує.

Для мене видимість взагалі будь якої групи людей означає, що соціум знає, що така група існує, і на цьому все. Тобто цю групу не патологізують, не мають до неї підвищеної цікавості, сприймають просто як варіант норми.

Моє побажання: в цей та в будь який інший день — думай про себе, роби для себе, приймай себе, поважай себе.

 

Лесь, 22, він/його

Я думаю, мій досвід треба розписати в кількох етапах, бо до 4 років ти не відчуваєш себе якимось іншим. Це відчуття починається після початку соціальної взаємодії, яка починає якимось чином торкатися ґендерних ролей. Дитиною ти не розумієш, чому до тебе ставляться неправильно, чому тебе змушують вибирати іграшки й одяг, який тобі не подобається. Починаєш розбиратися, в чому причина. Якесь не таке ім’я, якісь не такі органи — й ти вже починаєш мріяти про те, щоб все чудом виправилось й до тебе почали ставитись як треба.

Коли ти маленький, ти не вважаєш себе неправильним, ти думаєш, що всі інші неправильно до тебе ставляться. А з віком соціальний тиск стає сильнішим. Тепер ти вважаєш себе й свої думки неправильними й слухаєш від дорослих, що з віком це пройде. Але роки йдуть і це не проходить, а стає тільки гірше.

Розуміння, що ти саме трансґендерна людина приходить вже років в 13, коли ти маєш джерела, звідки можна дізнатися про сексуальність, ґендер і загалом ЛГБТК+ культуру. Спочатку ти упереджений, ти заперечуєш, але чим більше дізнаєшся, тим швидше до тебе приходить це усвідомлення. І насправді з цим ти наче повертаєш себе, повертаєш ту 4-річну дитину, яка весь цей час знала, що вона права. Але разом з розумінням хто ти, приходить й розуміння, наскільки тобі небезпечно існувати. Ти читаєш про всі ці вбивства, насильство, дискрімінацію, відмову в допомозі й закриваєшся. Ти боїшся, що хтось про це дізнається й вже готуєшся битися за себе будь-де. Але це пригнічує, це отруює тебе зсередини, ти брешеш самому собі й терпиш це з останніх сил, поки це не стає нестерпним. Тоді ти починаєш відкриватися й з цим приходить полегшення.

Камінг аут в мене досить точковий. Я навмисно не приховую, але й всім не розповідаю. Щодо родини, то знає тільки мама, вона досить підтримуюча, хоча не сильно обізнана в темі трансґендерності. Насправді це прийняття зайняло кілька років в пасивній формі. Мої друзі й дівчина одразу ж знали, ну й загалом це було по факту критерієм знайомства з ними, тому з цим особливо проблем немає.

З роботою трошки складніше, я досі не впевнений, чи варто робити камінг-аут і взагалі з цим щось робити.

Перед усім видимість — це обізнаність суспільства, тому що люди навіть загалом не сильно розуміють концепції ґендера й статі. І насправді дуже сильно хочеться, щоб люди меньше лізли в наше життя, особливо коли це стосується обговорення наших прав.

Я бажаю нам сил й терпіння, інколи життя дуже давить. Але ваші близькі, які знають вас справжніх, — ваша сила. Зробіть їхню підтримку вашим щитом і йдіть уперед, бо ніхто не може пройти ваш шлях за вас.