Історії трансґендерних людей. Частина 2. Марк

Продовжуємо ділитися історіями до Міжнародного дня видимості трансґендерних людей!

Герой цієї статті — Маркус (Марк) Брайт, 27 років, він/його. Аутистичний трансгендерний чоловік. Автор просвітницького проєкту про аутизм у дорослих The Third Place.

Виконавець головної ролі в стрічці «I rarely wake up dreaming» українсько-німецького виробництва. Це історія про українську квір-пару та трансформацію їх почуттів під час повномасштабного вторгнення, яке, окрім іншого, впливає на образ маскулінності. Прем’єра стрічки планується на 2026 рік.

 

— Розкажіть, будь ласка, як ви зрозуміли, що ви — трансґендерна людина? Цис-людям зазвичай важко повністю зрозуміти, як відчувають себе трансґендерні люди.

Я аутистична людина. Не знаючи про мене цього, мою історію та відчуття буде важче зрозуміти.

Залишу тут кілька цікавих фактів про аутизм та гендерну ідентичність (залишайтесь зі мною, це має сенс):
1. 26% трансгендерних людей мають офіційно діагностований аутизм, ще більше про це підозрюють. Трансчоловіки помічають в себе аутистичні риси частіше.
2. Часто аутисти не розуміють саме поняття гендеру. Чи відчувають себе просто «собою». А хтось може не відчувати себе і «людиною». І це нормально.
(Усвідомлювати, що ти людина, бо це є факт, не дорівнює «відчувати» себе людиною. Це абсолютно різні процеси.)
3. Для аутистичної людини прийняття власних проявів трансгенерності може бути особливо непростим челленджем. З одного боку – гендерний дискомфорт (отже, треба щось змінювати), з іншого – сама необхідність змін, що само по собі є травматичним для людини на спектрі.

Ок, сподіваюсь вам було цікаво. Теорія закінчилась, але тримайте це в голові.

 

Мені 5 років.

Якщо запитати мене «ти хто?», я скажу «Катя»*. Це перше, що спадає на думку.

Якщо запитати «ні, ну а дівчинки чи хлопчик?», точно скажу «дівчинка» і в мені нічого навіть не сіпнеться. Дівчинкою я себе не відчуваю, я ж сказав в самий перший раз «я — Катя». Але і хлопчиком теж ні. Ніким конкретно. Вдома мені кажуть, що я дівчинка — добре, мені не шкода це повторити.

*Я не люблю називати своє перше ім’я «dead name». Я до нього маю тільки ніжні почуття та слова вдячності. Воно мене сформувало. Тому я не хочу його dead. Воно просто мені не підходило, тому я його і змінив. Це тепер щось типу фотокартки в альбомі, яку я іноді розглядаю.

 

Мені 8.

В домашній бібліотеці знаходжу книгу про тюремні наколки та що вони значать із бонусною брошурою про «фізіогноміку».

З неї беру інсайти:
1. Напевно, коли дорослі кажуть жарт про «це тобі на погони», вони мають на увазі «набити погони». Думаю, що нарешті зрозумів сенс.
2. Починаю боятись психіатрів, бо якщо вони теж читали цю брошуру, значить швидко зрозуміють по обличчю, що я тільки прикидаюсь «нормальним». Чим займаються психіатри, я читав в «Над зозулиним гніздом».

 

Мені 11.

В нашій сім’ї з’являється комп’ютер, а, значить, доступ до Інтернету. По інтернету я не вчусь, як кажу мамі (хіба малювати), а починаю спілкуватись із людьми та грати в текстові «рольовки». Створюю «світи», його правила, сценарії. Роблю своїх персонажів та знаходжу ще людей, хто буде в це зі мною бавитись.

Майже всі мої персонажі — хлопчики. Єдині дівчата створені тільки тому, що мій «хлопець по інтернету» так захотів. Моїй «дівчині по інтернету» на таке все одно.

Перше ім’я в першій соцмережі — Марк. Я його не шукав. Просто в полі «ім’я» треба було щось ввести. І я чітко пам’ятаю до сих пір цей ступор. Я не міг ввести своє «Катя». Хоч, направду, його обожнював. Як воно звучить, як перекладається та які передбачення та «сумісність із іменами» має, що я любив вичитувати на останній сторінці дідових ранкових газет.

Було розуміння інтернету як фентезі-світу, де можна бути ким завгодно. І ось тут, зараз, я офіційно відкриваю двері в нього. Я заповнюю паспорт його нового громадянина. Та НІХТО про нього не дізнається.

Це спокусливо й я пишу «Марк». Навколо мене не було Марків та я бачив це ім’я хіба в книжках. Книжок я читав багато. І кожний «Марк» мені звучав так комфортно і знайомо, що ніби це мене кличуть.

Я так і написав. Марк.

Жодного спротиву. Проте тягне та хочеться плакати. Приблизно те саме я відчував, коли років в 6 заплаканий прийшов до бабусі та вона мене втішала. Мені наснилось, що вона померла.

Обрав «чоловік». Коли створюю «персонажів», завжди роблю їх схожими на себе. В кожній сімсовій сім’ї кожен «улюблений сімс» — моє уявлення про себе.

Але себе чоловіком назвати не можу. Бо так не буває.

 

Мені 13.

Ростуть стегна та груди. Груди не сильно і я цьому радий. Оверсайз футболка — та я собі подобаюсь.

Стегна — інша справа. Мене вони доводять до істерик. Хочеться здерти з себе шкіру. Я вступаю в пабліки «39 кілограмів» та доводжу себе до анорексії. 

Грошей в мене нема, тому ночами я гуглю «чи можна зробити ліпосакцію вдома». Думаю, якщо зробити надріз, чи «витече» звідти жир. Вивчив слово «галіфе». 

В мене ритуал. Кожного разу, як знімаю штани та встаю навпроти дзеркала, складаю долоні в два човники (так, ніби хочеш набрати в долоньки води). Прикладаю ці човники на місця, які, як вже вивчив, називаються «галіфе». Та знову істерика, бо я хочу прикласти ці човники до тіла та нарешті НЕ відчути, що вони «наповнились». Вони повинні бути пустими. Тоді мої стегна знову будуть «рівними».

(Тобто я плутав «рівні стегна» та «худі». Я думав, що, схуднувши, мої стегна не будуть більше такими круглими чи хоча б зупиняться в ширині.)

 

Мені 15–16.

Якщо запитати Марка «ти хто?», я скажу «Марк».
Якщо запитати «а дівчина чи хлопець?», скажу «хлопець».

Але це тільки в інтернеті та серед моїх емо/слухаю-тільки-рок/гуляти-до-ночі друзів.

Вдома я Катя. Сумно, що я таке огидне «хворе» створіння та мені доводиться жити подвійне життя. 

Насправді я відчуваю себе дуже гарним. Я обожнюю себе фотографувати. Особливо голим. Люблю стайлити речі. Вважаю, що навіть в мішку буду виглядати чудово. 

Від цього тільки сумніше, бо тепер вже Катя відчувається як персонажка. Тільки вона «реальна» та вона мені не підходить. Із цим ніби нічого не можна зробити. Я б почав гуглити на цю тему. Але все ще боюсь психіатрів та всього, що із цим пов’язано. Мені не треба дізнатись, що потенційно я буду «страждати все життя». 

Ще вже як певну кількість років я із кимось зустрічаюсь. Почав давно. В мене декілька людей, із ким я дейчусь, та ще онлайн-стосунки. В мене два роки як є дівчина, моє перше «велике кохання». Вона (здебільшого) ставиться до мене як до хлопця, воно вийшло само. Після нашого (і мого в цілому) першого сексу я розчарувався в своєму тілі ще більше.

Все було чудово, але секс із іншою людиною змусив мене знайомитись зі своїм тілом з нової сторони. Ніби мені до цього було мало. 

Була ще надія на те, що це нормальні відчуття, тому що я «дівчина» (ок, мені не подобається так про себе думати, але в паспорті написано) та мав секс із дівчиною. В сенсі, може, такі думки та емоції — це ок, всі в цій ситуації таке відчувають та думають. Мені постійно сумно. Це вже набридло. 

Я не знаю, не питайте, що це за логіка, але така вона була.

Потім був секс із людьми різних гендерів, допоки я не зрозумів, що справа не в самому сексі та не в цих людях взагалі.

Була спроба самогубства, не вийшло. Стає все гірше, я взагалі не відчуваю свого життя. Воно ніби на паузі.

 

Мені 20.

Переїхав із рідної Одеси до Ірпіня. Одна з причин — почати «нове життя». Активно читаю. Шукаю історії людей в інтернеті. Спілкуюсь. Зрозумів, що це точно я та «треба робити» (transition). Страшно, стрьомно.

А якщо я «стану некрасивим хлопчиком»? Та вже стало насрати на таке.
А чому я вважаю себе гарним та в мене нема огиди до свого тіла (завжди тільки цей сум)? Бажання змінити — так, огиди — ні. Мені кажуть, повинна бути обов’язково.
Чому мені подобається фемінний одяг теж?
Чому я думаю «ну, пеніс було б класно мати чисто з технічної зручності для себе», але «і вульва мені в принципі норм». Ніби повинен хотіти його 100%.
Це все питання та жахачки голосів в голові, аби я потім не жалкував.

Я виклав на холодильнику MARK з магнітиків, які зібрав з йогуртів по акції. 

 

Мені зараз 27.

Ні про що не шкодую. Тих тупих запитань собі теж не ставлю.

Нарешті відчуваю себе живим. Дивне відчуття, ніби раніше спостерігав за життям десь зверху (деперсоналізація?), а тепер раз — і знаходишся всередині сценарію.

Раніше я думав, обов’язково треба намагатись бути якомога більш схожим на цисґендерну людину. Такий образ трансґендерних людей транслювався: ти повинен обов’язково хотіти жити в «стелсі», інакше ти не true trans. Спойлер: це не обов’язково повинно бути так.

Але дякую аутизму — я банально не розумію, навіщо мені бути цис wannabe. Через це відчуваю себе вільним та легким. Ура, я зібрав на одну травму менше!

Жити — це, виявляється, дуже круто. Якщо це дійсно робити.

 

— Як камінг-аут вплинув на ваше життя? Розкажіть, будь ласка, про виклики у вашому житті, про реакцію оточення, про те, з чим ви зіштовхуєтеся у буденності, чого ви хотіли б досягти у майбутньому для себе особисто і чого хотіли б для спільноти в цілому.

Коли я вже був в процесі вирішення документів та морально готувався до початку ЗГТ, вирішив відірвати все, як пластир. Подзвонив мамі. Потім бабусі. Все розповів. Розповів всім близьким друзям. Колегам.

Цього здалось мало: хотілось убезпечити себе та відсіяти по максимуму всіх, хто може дати негативну реакцію на початку. І я підготував повідомлення та розіслав його всім, чиї контакти мав. Я — щаслива людина, бо в моєму оточенні не знайшлось жодної людини, хто дав би різкий фідбек. Трошки собою пишаюсь, бо, значить, вчасно таких відсіяв. Але зараз згадую себе та соромно за свою поведінку. Розумію, чому так себе поводив: я був не в найкращому місці життя, але все ж.

Моя бабуся, як і в принципі всі «старші» родичі, до сих пір іноді мене називають «Катя». Але не тому що не приймають (їм взагалі все одно — тільки б я був здоровий та щасливий): їм банально важко перелаштувати звичку. Це рефлекс.

Ось на початку памʼятаю, як міг зриватись та психувати на свою бабусю чи маму: «Ти несерйозно до цього ставишся! Ти не розумієш наскільки мені це важливо!». Ніби людина може раз — і швидко перелаштувати звичку (чи ще важче — спосіб мислення). Особливо людина, яка називає всіх час від часу іменем своєї доньки. 

****

Але це те, що стосується моєї бульбашки. Кропітливо збудованої, де немає випадкових людей.

Поза нею буває важко. Особливо все, що стосується отримання послуг в державних інституціях. 

Перед тим, як отримувати якусь послугу, часто треба дізнатись всі деталі. Яку форму та як заповнювати, які протоколи дії тощо, тощо. Бо висока вірогідність, що на місці не будуть знати, що із вами робити.

1. Коли я отримував діагноз, мені треба було і терпіти знущання від психіатра. Він міг питати, яких я знаю дикторів, аби перевірити, чи я не «розумово відсталий». Тупо жартувати. В один день він мені дав баночку для забору сечі на аналіз та провів до туалетів. Каже ти ж хлопчик, тобі значить сюди. Я і йду в чоловічу вбиральню. Він мене зупиняє, сміється та каже, що ні, він ще подивиться і зараз ранувато, не може мене туди впустити. Сестри якось попередили мене, аби я не сильно спілкувався із тими, хто лежить в стаціонарі. Я повинен показувати максимально, що мені тут не місце. Якраз після чергових нотаток психіатра. Тоді це було частиною протоколу: так він спостерігав та фіксував мої поведінкові особливості. Було винувато та ніяково робити вигляд, ніби мені все одно, коли хтось підходив до мене взаємодіяти.
2. Коли зібрав всі документи та прийшов до сімейної лікарки за заключним документом від неї, вона просто відмовилась заповнювати форму. Бо «не буду». І все.  На той момент я вже натерпівся звідусіль такого ставлення до мене ніби я сміття. Памʼятаю як мені очі застилає лють та відчуття ніби якщо я це зараз не зроблю (документи), то помру. Це кінець.
   Я зачиняю зсередини двері кабінету та починаю погрожувати, що вона нікуди не вийде, поки не заповнить два примірники. Може кликати охорону, мені все одно.
   Вона все зробила.
3. Ще до повномасштабки їздив двічі (чи тричі?) в свій ТЦК в Одесу. Хотів стати на облік. Мене щоразу посилали, бо ніхто не знав, що зі мною таким робити та навіщо я їм треба.

Таких ситуацій було та є достатньо. З роками стає краще, але в нас ще купа роботи.

 

— Що для вас означає видимість трансґендерних людей?

Як і для всіх нас — права. Права — захист. Захист — покращення якості життя. 

А ще залишу факти. Висновки можна зробити самостійно.

Трансгендерні особи:
• у шість разів частіше мають тривожний розлад, ніж серед населення в цілому;
• більше ніж у шість разів частіше намагаються вчинити самогубство.
Із дослідженням можна ознайомитися тут.

 

— Що ви хотіли би побажати спільноті в цей день?

Be trans and proud.

Знаю, що прозвучить банально, але слухайте себе. Слухайте та робіть те та як вам треба.

---

Дякуємо Марку за його історію!
Всі фото надані респондентом інтерв’ю.