Проблема визнання ЛГБТ+ державою: конституція, рівність та одностатеві шлюби

0 63

Наприкінці серпня представники ЛГБТ+-спільноти Одеси вчергове вийшли на вулиці, щоб нагадати про своє існування містянам і державі. А отже, ми знов  почули традиційні закиди: мовляв, навіщо ви афішуєте свою інакшість? Адже в Україні рівні права гарантовані всім громадянам, то користуйтеся ними!


Конституція України та закон 

Справді, Конституція України стверджує: «Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками». Гіпотетично до «інших ознак» мали б належати й сексуальна орієнтація та гендерна ідентичність, проте кожна спроба внести згадку про них у законодавство зустрічає шалений опор самопроголошених оборонців суспільної моралі. І знов ми чуємо: «Хіба не можна боротися за рівні права для всіх? Навіщо провокувати агресію, випинаючи свої особливості, до яких частина громадян ставиться вороже?»

Ці твердження, хоч і не позбавлені логіки, не враховують важливе поняття, без якого неможлива боротьба за права: визнання. Воно набуло актуальності в міжнародній політиці після Другої світової війни, в період деколонізації. До цього лише ті держави, що відповідали «стандарту цивілізованості», вважалися повноправними суб’єктами міжнародної політики, але з проголошенням права націй на самовизначення стало очевидно, що для захисту своєї незалежності та самобутності народ має бути визнаний як такий, що існує і має однакові з усіма права. Пізніше уявлення про визнання поширилося й на інші спільноти, що вимагають справедливого ставлення до себе.

Визнання може мати різні форми: від простої констатації того, що людина чи група виокремлюється з-поміж інших, до поваги, вшанування і співчуття. Проте найважливіше, що всі вони пов’язані з ідентичністю — фундаментальними характеристиками, за якими ми визначаємо себе. Канадський філософ Чарльз Тейлор, автор відомого есе «Політика визнання», стверджує, що “визнання — це життєво важлива людська потреба, а його відсутність може бути формою пригнічення, спотворюючи й принижуючи образ людини, а відтак і сам спосіб її існування.”

На перший погляд, політика визнання відмінностей протирічить загальному принципу рівності, який вимагає ставитися до всіх однаково. Проте, на думку Тейлора, ці два підходи не виключають, а доповнюють один одний. Адже кожна людина має ідентичність, і визнання її унікальних особливостей — це прояв рівної поваги до всіх.

Тож чи можна декларувати рівність, водночас відмовляючи якійсь соціальній групі у визнанні?

Досвід захисту прав ЛГБТ+ в Україні показує, що в цьому випадку декларації залишаються на папері, не маючи ніякої практичної реалізації. Як приклад можна згадати сумнозвісну статтю 161 Кримінального кодексу, яка встановлює покарання за «порушення рівноправності громадян залежно від їх расової, національної належності, релігійних переконань, інвалідності та за іншими ознаками». І хоча ніщо не заважає віднести до «інших ознак» сексуальну орієнтацію і гендерну ідентичність, жоден український суд ще не притягнув нікого до відповідальності за злочин на ґрунті гомофобії чи трансфобії. Отже, через невизнання ЛГБТ+ законодавством України ціла низка насильницьких дій залишається безкарною, що заохочує злочинців до подальшого насильства.

Не можна назвати кращою й ситуацію в соціальній сфері.

Приміром, стаття 46 Конституції України гарантує громадянам соціальний захист у разі втрати годувальника. Проте встановлений законом перелік людей, які мають право на таку допомогу, не містить згадок про одностатеві пари, які через невизнання їх державою позбавлені можливості реалізувати своє конституційне право. Так само ігнорує існування одностатевих партнерств і Сімейний кодекс.

Чи зміниться на краще життя ЛГБТ+-спільноти після її визнання державою?

Так. Напевно, всі пам’ятають, як 26 червня 2015 року у США були визнані законними одностатеві шлюби. Ця подія широко висвітлювався світовими медіа і спричинила бурхливі дискусії. Цікаво, що впровадження цього рішення не потребувало ухвалення окремого закону чи надання комусь особливого статусу. Усе вирішила постанова Верховного суду, в якій стверджувалося, що гарантована Конституцією США свобода «дозволяє особам, у встановлених законом рамках, визначати та виражати свою ідентичність». Визнавши одностатеві пари  суб’єктами, що мають потребу укладати шлюб, суд автоматично поширив на них права, якими раніше вони не могли користуватися. Таким чином, визнання — це не символічний акт, а дієвий механізм забезпечення рівності.

Чи буде він застосований в Україні найближчим часом? Ми дуже на це сподіваємося. А ви?
Автор: Gennadiy Kats

Більше цікавого зі світу ЛГБТ та нашої організації  у телеграм-каналі “Гей-альянс Україна”.

Leave A Reply

This site uses Akismet to reduce spam. Learn how your comment data is processed.

X