История №13. Юлия Прима

0 217

Я — людина!

Зазвичай, в силу професії, пишу об’єктивно, але ця оповідка, гадаю, не така. А все тому, що писатиму про саму себе і мою кохану людину.

Починалося в мене все доволі традиційно для багатьох гомосексуалів. Ще в перших класах школи помітила, що подобаються дівчатка. І це було так природньо, так просто й легко, хоча за мною упадали хлопчики. На щастя — чи на жаль, Бог наділив мене нормальною зовнішністю, почуттям гумору і вмінням легко знайти спільну мову з ким завгодно, тож часто мала нагоду бути в колі уваги. Та водночас я була дитиною доволі романтичною, із самісінького дитинства писала вірші, любила багато читати і… І дуже любила своїх рідних. Тож наприкінці навчання у школі, коли вже точно зрозуміла, що до хлопців вороже не ставлюся, але дівчата подобаються серйозно, цей маленький факт від рідних приховала.

Маючи за плечима мало не бібліотеку прочитаної класики, я вирішила, що маю робити все так, як усі. Авжеж я вагалася, не була впевнена, що зможу «пересилити» себе, що зможу постійно вдавати, що я така, як і всі, що я втілю всі надії рідних і досягну вершин. Але вирішила ризикнути. Оце й була моя фатальна помилка! Але усвідомила це занадто пізно, майже через 20 років.

Отже, спробувала відповісти взаємністю на кохання чоловіка. Можливо, не надто переконливо, але вдалося. Усі рідні були щасливі — адже я, улюблене єдине дитятко, «вдало» вийшла заміж, навіть собачку з чоловіком завела. Та коли йшлося про дітей, я якнайдалі відкладала цю думку і розмову переводила на інше. Мовляв, не готова народжувати, ще не довчилася, ще не придбала машину/квартиру/дачу тощо. І все було б добре, якби не одне «але»: у ліжку з чоловіком я фантазувала про жінку. Складно мені було, і так тривало кілька років. Аж поки мої муки не перервала одна знайома дівчина. Вона ні з того ні з сього зізналася мені в коханні. Зараз думаю, що в неї спрацював якийсь особливий датчик, що визначає, якої орієнтації людина, і вона відчула, що я — інша. Але тоді мене просто шокувало, чому мені, заміжній жінці, інша жінка взяла і сказала «люблю».

Я довго думала, як її не образити, що відповісти, як поводитися… Врешті-решт, між нами зав’язалася дружба — наскільки це можливо, коли одна кохає, а інша боїться образити і водночас боїться переступити межу, боїться зізнатися самій собі, а тим більше оточуючим, що хоче бути з жінкою. Отож, через мою надмірну турботу про рідних, через страх відкритися і бути собою, через віру в Бога, який «забороняє» подібні стосунки, я з дівчиною спілкуватися припинила, і наше ненароджене кохання так і померло. Проте і з чоловіком розлучилася, щоб не морочити голову людині, яку не любила.

Але на той час мені було вже 25, і мама часто-густо починала розмову про онуків. З багатьох причин: і щоб реалізувати себе як матір, і щоб потішити власну маму, і щоб бути такою як усі, і щоб не думати про «дурощі», я й народила дитину. Зараз моєму синові 10 років, з його татом я разом не живу. Я — щаслива мама, надзвичайно люблю свого сина, але…

Але я так і не змінилася. Навіть більше: закохалася щиро і сильно. У дивовижну жінку!

На цьому місці мав би бути хепіенд, але в моєму випадку все тільки почалося.

Напевно, люди, яких я називаю друзями, справді гідні так називатися, тому що каміан-аути перед ними пройшли доволі легко, всі вони мало не дослівно сказали: «Ти — мій друг, і я буду рада за тебе, з ким би ти не була щаслива — з чоловіком чи з жінкою». Познайомившись з моєю коханою, всі подруги одностайно заявили, що вона прекрасна людина, і вони раді, що я знайшла свою любов.

З мамою було теж не дуже складно. Я не пояснювала їй, що маю потяг до жінок з дитинства, не казала «страшне» слово лесбійка. Я просто сказала, що кохаю жінку і назвала її ім’я. Як не дивно, мама не була шокована до смерті, вона навіть зізналася, що підозрювала, що я закохана в подругу. Авжеж, вона не схвалювала мій вибір, проте й занадто категоричною не була, не панікувала і не сварилася. Вона засмутилася, але змирилася. Головне, про що вона попросила — не ображати сина, тобто її онука, і не афішувати мої стосунки, слушно зауваживши, що люди бувають різні, тож можуть образити, висміяти або й нашкодити.

І тут я зрозуміла, що 20 років свого життя я жила не своїм життям. Як не прикро, але я марнувала свій час, не давала собі можливості мати таку сім’ю, яку по-справжньому хотіла. І ось я вільна! Чудова мить! Але тут я почала замислюватися, як до мого сина ставитимуться в школі діти, коли дізнаються, що його мама «не така», і сім’я у нього не така, як у всіх. Та виявилося, що не такий страшний чорт, як його малюють. Після відвертої розповіді про себе мамі одного з однокласників сина я почула прості, але такі приємні слова: «Хіба ти не знаєш, що щаслива мама дорівнює щаслива дитина? Крім того, мій син ходить у гості до твого сина, а не до тебе особисто. І взагалі, яка мені різниця, з ким ти живеш? Головне ж, що твій син вихований, не говорить матом, чемний, розумний хлопець, і він справжній друг мого сина, а вдома у вас спокійна, тепла атмосфера».

Яке щастя! Мене оточують гарні люди! Але так пощастило, здається, лише мені.

У моєї коханої все значно складніше. Її мама, хороша, добра людина, яка вірить у Бога, виховує хворого сина і всіляко намагається дбати про доньку, новину про те, що ця єдина донька закохалася в жінку, сприйняти до кінця так і не змогла.

Рік тому я зустрічалася з нею, і вона всіляко намагалася мене «відмовити» від своєї доньки. Аргументів було безліч: «Гріх! А що скажуть люди?! А як же діти?» У подруги також є син, шестирічний. Усі мої доводи й апелювання вона відкидала миттєво, навіть слухати не хотіла про кохання, про вірність, про те, що ми теж можемо жити сім’єю. Вона ще тоді знала, що наші діти дуже добре порозумілися, подружилися, що ми, як це не пафосно звучить, не можемо жити одна без одної, але, на жаль, і спробувати зрозуміти не схотіла. Проте ми розробили свою стратегію поведінки з нею. Керуючись порадами психологів, помаленьку, навпомацки, шукали ключики до маминої душі, всіма силами намагалися показувати їй, що вона потрібна, що її ніхто не зрадив, що ми — нормальні люди, дітей не ображаємо і живемо як решта довкола. Але ні, нічого не допомагало. Періодично в мами ставалися істерики, вона впадала в депресію. А вчора, після чергової розмови з донькою, вона напилася таблеток, від дії яких її рятували вже в реанімації. Дякувати Богові — успішно.

А що далі? Як можна бути щасливими, якщо це щастя може вартувати життя мами однієї з нас? Як будувати нетрадиційну сім’ю, коли найдорожча людина, та, яка тебе народила, не сприймає цього категорично? Невже це кінець? Якщо справді кохаєш — ні.

Наразі ми шукаємо кваліфікованих психологів, які можуть надати якісну допомогу мамі. Самі ж намагаємося бути оптимістками, не без підтримки друзів і одна одної, звичайно. Але…

От якби можна було все змінити і розповісти мамі ще тоді, в школі, про свої відчуття, про своє сприйняття світу, життя, про свій сексуальний потяг… Авжеж, краще пізно, ніж ніколи. Та зараз ми розуміємо, що втратили час, і тепер попереду — багато років важкої «праці», вибудовування довіри з мамою однієї з нас. На жаль, вона не може радіти за доньку, не може відчувати її щастя, але хоча б змиритися, сподіваємося, їй вдасться.

Як відомо, кожен «путній» матеріал має закінчувався підсумком. Отже, мій підсумок такий: не приховуйте від рідних, хто ви насправді. Зрозуміло, що в 16 нелегко наважитися сказати рідним батькам в очі: «Я — гей, або я — лесбійка». Але візьміть наш випадок до уваги. Краще зробити це тоді, коли батьки ще молоді й сильні духом, витриваліші емоційно, ніж коли вони пенсійного віку, можливо, обізлені на життя і категорично не довіряють людям. Краще зробити це тоді, коли ви ще самі не стали батьками, бо потім складно пояснювати власним дітям-підліткам, що ви не зовсім такі, як решта людей.

Інший — не означає меншовартісний. Я — лесбійка. Але водночас я донька, мама, подруга, українка, патріотка, поетеса, журналістка… Я — людина! Краще бути чесним і послідовним перед собою і рідними, ніж потім, упродовж багатьох років намагатися надолужити змарнований час і несамовито боротися за омріяне щастя.

Автор: Гей-альянс Украина

Комментарии
Loading...
X