Поет, прозаїк, драматург Олесь Барліг — про українську ЛГБТ-літературу та себе в ній

0

В інтерв'ю для нашого сайту письменник розповів, чим його приваблюють персонажі-геї, як високоморальні видавці підправляють чужі біографії та з яких творів варто починати знайомство з квір-літературою.

Ти як один із упорядників першої і єдиної на сьогодні в Україні антології ЛГБТ-літератури "120 сторінок Содому" і як найяскравіший представник цього сегменту сучасної української літератури очевидно стежиш за його розвитком і маєш більш-менш виразне уявлення про те, яким він є. Розкажи, буд ласка, про нього.

Можливо, я тебе розчарую, але мені мало цікава лесбійська література. Трохи більший інтерес викликають різні форми трансгендерності в культурі. Тож те, що можна визначити як художній вимір висловлювання ЛГБТ, постає для мене лише в окремих складових цієї абревіатури, котру я загалом не люблю. Вона спрощує розуміння явища, зводить його до стереотипів, грає на обивательських уявленнях. Саме тому мені ближче поняття "квір-культура". Квір — простір для всього різноманіття ідентичностей за шкалою Кінсі й для тих особливостей самості, що лише знаходяться на шляху до визначення.

Ближче до твого запитання: складно стежити за тим, що в Україні витіснене у простір напівформального існування — до блогів, соціальних мереж, літературних сайтів з вільною модерацією. Якщо раптом щось виходить друком у відомому видавництві, то як окремий мотив "гетеросексуального тексту", що особисто я сприймаю винятково як маркетингову стратегію й не поділяю сторонньої радості, мовляв, це ж перший крок до легалізації ЛГБТ-літератури в "офіційному" літературному процесі. Чомусь одразу згадується Бет Дітто, яка назвала Кеті Перрі псевдолесбійкою, котра нічого не тямить у гей-культурі й співає фальшиві пісні на кшталт "I Kissed a Girl". Ось це і є найбільш адекватною реакцією представника так званої "ЛГБТ-спільноти" на подібну творчість.

Між іншим, саме завдяки соціальним мережам свого часу і виникла антологія "120 сторінок Содому". В заснованій мною ЖЖ-спільноті гей-поезії я познайомився з Іриною Шуваловою. Й там виникла ідея підготувати якийсь проект до Форуму видавців у Львові. Здається, спершу планувалися просто читання поезій, але згодом ми усвідомили — треба укладати книгу.

Наразі я стежу в мережі за кількома авторами, що часом пишуть гомоеротичні твори. Цих людей не більше, ніж пальців на одній руці. Не знаю, чи маю право називати імена, щоб це не було розцінено як аутінг. Їхні тексти друкуються, однак тематичні твори так і залишаються виключно в інтернеті. Хоча, звісно, це краще, ніж писати "в стіл".

Тобто сучасна українська ЛГБТ-література як така ніде не презентується і не вписана в поточний процес, хоча вартих уваги авторів не бракує, так? І літературні видання не беруть твої твори до публікації нарівні з творами інших авторів? А взагалі чи є затребуваність з боку читача та літературного середовища в тому, щоб цей винятковий досвід був проговорений?

Якщо ти — про друк, то тут у першу чергу йдеться про періодику та колективні збірки, де упорядник може ризикнути розбавити загальний масив текстів одним-двома тематичними творами окремого автора. Так зокрема було, коли луцький альманах "Нова проза" робив випуск сучасної запорізької літератури, у якому вийшло два мої оповідання відповідної тематики. Якщо чесно, я й досі дивуюся сміливості його редактора. Такі тексти завжди пишеш із думкою, що можливості опублікувати їх у найближчі кілька років не буде. Не менше дивувався й тоді, коли посів третє місце у конкурсі п’єс "Драма.UA" із твором, де головний герой — гомосексуал, а в одній зі сцен присутній статевий акт із його бойфрендом. Відправляв п’єсу без жодного сподівання на успіх — свою перемогу й вихід у підсумку книги сприймаю як щось фантастичне для українських реалій.

Якщо говорити про співмірність попиту й пропозиції, то думаю, що читацький інтерес до ЛГБТ-літератури значно ширший за гомофобію видавців. Тут можливий інший ризик — відсутність покупця через його сором’язливість. Легко можу уявити хлопця, котрий хотів би придбати таку книгу, але йому ніяково розраховуватися за неї на касі через імовірність побачити хоч і стишену, однак помітну гомофобну реакцію продавця та інших покупців, що випадково опиняться поруч.

Такому сором'язливому хлопцеві доведеться відмовитися від багатьох товарів, що через них він може зазнати осуду на касі, але менше з тим. Чому антологія "120 сторінок Содому" врешті-решт не мала якогось продовження, хоча від початку, нібито, планувалося видавати її як серію? Якби така можливість була, ти долучався би до її укладання, видання та поширення й надалі — попри сумний досвід гомофобних атак довкола неї?

Мені здалося, що у продовженні проекту не були зацікавлені мої партнери. Принаймні, коли я озвучив для них думку про подальшу роботу у цьому напрямку, одна з упорядниць відповіла мені: "От і роби". А в мене завжди були проблеми із тим, щоб шукати гроші на реалізацію ідей. Мабуть, для цього треба мати особливу вдачу, якої я, нажаль, позбавлений. Навіть остання моя збірка "Насолода уявної смерті" вийшла не з моєї ініціативи, а видавця. Свого часу хотів укласти антологію, де можна було б зафіксувати новітні світоглядні позиції мужчини, критику традиційних гендерних моделей його поведінки. Звертався до одного відомого фонду, що займається подібними проектами, однак не отримав від нього жодної відповіді на свої листи.

Звісно, я відкритий для участі в реалізації спільних видавничих задумів. Не знаю, хто зміг би зараз узяти на себе сміливість започаткувати літературний проект, пов'язаний з квір-темою. На моє переконання, опікуванням таких проектів мають займатися ЛГБТ-організації, адже це один з ефективних засобів демонстрації "цивілізаційних м’язів", фіксації дійсності, акцентування уваги на актуальних конфліктах.

Я теж не маю хисту до пошуку коштів на цікаві проекти, але в нашій організації є люди з таким хистом. Зовсім скоро у нас розпочнеться проект, який передбачає об'ємне дослідження з історії ЛГБТ-руху в Україні та його видання окремою книгою. А де дослідження, там і антологія — тож будемо вважати, що "твій лист нам надійшов".

У твоїй збірці "Насолода уявної смерті", яку ти щойно згадував, було декілька гомоеротичних віршів, та це не завадило їй потрапити в поле зору літературної критики і отримати чимало схвальних відгуків. Виходить, що літературна спільнота все ж не настільки гомофобна, аби зовсім ігнорувати авторів через їхню причетність до квір-дискурсу, чи я помиляюсь? 

Літературну спільноту складають особистості, а вони дуже різні. Власне, я маю підстави говорити про гомофобність видавничого процесу, представники якого є частиною тієї спільноти. Й тут безліч прикладів Якось письменниця, перекладачка, публіцистка Вікторія Наріжна адаптувала українською мовою фрагмент культового роману Джеймса Болдуіна "Кімната Джованні". Я спитав, чому б не перекласти увесь твір повністю й не запропонувати до друку? Відповідь мене вразила: жодне українське видавництво не візьметься за вихід цього роману. Цікаво, що в Росії він отримав кілька перевидань. Ще один приклад: в одному дуже відомому вітчизняному видавництві вийшла книга із моїм текстом — гортаю її і бачу, що в моїй біографії прибрали рядки про участь у двох антологіях: квір-літератури "120 сторінок Содому" та європейської гей-поезії "Moral bi spet priti". Як з’ясувалося згодом, це була не випадковість, а свідоме рішення видавця, над яким аж надто тяжіли норми "християнської моралі".
Щодо "Насолоди уявної смерті"… В цій збірці було три провідні мотиви: гомоеротика, поп-культура, бестіарій, однак у коло зору критиків потрапили лише два останніх. Випадковість?

Буктрейлер до збірки "Насолода уявної смерті"

Поетика яких українських та світових класиків є тим тлом, на якому ти вибудовуєш власне гомоеротичне письмо? Що з ЛГБТ-літератури ти порадив би прочитати людині, яка взагалі з нею не знайома?

Улюбленим сучасним українським прозаїком, мабуть, лишається Оксана Забужко. Саме під впливом її "Польових досліджень українського сексу" я написав свою першу велику україномовну прозу. А перечитуючи нещодавно "Музей покинутих секретів" відчув, як цей роман, попри всі його хиби, заряджає мене самого писати. Такого немає з жодним іншим вітчизняним автором (між іншим, у Забужко є квір-повість "Дівчатка"). Свого часу я відчував потужні імпульси від Павича, Маркеса, Борхеса, Каннінгема. Останній взагалі монстр світової квір-літератури. Думаю, що рано чи пізно його висунуть на Нобелівську премію. Окреме місце для мене посідає мій друг — російська письменниця Фаїна Грімбєрг. Її вплив на мою власну творчість важко переоцінити. Маю на увазі не лише стилістичні прийоми, а в першу чергу сміливість деміурга, навіть зухвалість, відчайдушність…

Складно щось радити. Якщо мова йде про обивателя-натурала, то спершу виникає бажання запропонувати щось "високодуховне". Мовляв, ви ж мабуть думаєте, що тут мають бути суцільні збочення, але ж ні — дивіться, які високі почуття, які шляхетні вчинки, які моральні позиції… Скажімо, "Риб’ячу кров" Франсуази Саган із її героєм-бісексуалом, який, попри лояльність до нього нацистського режиму в окупованій Франції, наважується на спротив в ім’я своєї любові. Однак, є в цій позиції "прикрашання", маскування якась слабкість. Що ж, нехай тоді буде поезія Вітаутаса Пліури із усіма її хастлерами, інцестуальними бажаннями, вуличними маргіналами. У цих віршах неймовірно потужний голос боротьби за свою ідентичність, що вражає не лише позицією, а й естетикою.

Майже в кожному твоєму прозовому та драматичному творі трапляються персонажі-геї. Чим саме вони тебе приваблюють? Що через образи геїв можна показати таке, що неможливо висловити в інший спосіб?

В прозі їх значно менше. Загалом це стратегічно важливі персонажі. Я не торкаюся теми страждання щодо визначення своєї "природи" чи проблеми прийняття іншими цієї ідентиності. В моїх творах геї — це люди з нашого повсякдення. Моя надмета — привчити "звичайну" людину до того, що присутність гомосексуала в художньому творі не має бути екзотикою чи "фішкою". Зрештою просто повинні бути твори, де відкритими геями є бізнесмени, шкільні вчителі, шахтарі, двірники…

Де ти більш гомоеротичний — в поезії, прозі чи драмі? В чому, на твоє відчуття, ти найповніше розкрився? Яким чином ти визначаєшся з типом письма для того чи іншого сюжету?

Оце ти мене спантеличив! В поезії головний меседж часто іде через інтуїтивне розуміння. Над прозою та драмою більше тяжіє ідея. Гомосексуальні персонажі здебільшого провокативні. Вони маніфестують свої права та потреби. Вони виборюють їх у інших персонажів. Часто інструментом у цьому стають їхня врода та звабливість. Конструювати ситуації в таких координатах — надзвичайно захоплююча гра. Як автора вона цікавить і хвилює мене зараз найбільше.

Ти дуже продуктивний автор, в мене склалося враження, що зазвичай у тебе в роботі перебуває кілька творів одночасно. Чи виходить у тебе працювати зараз, коли триває російська окупація і над Україною висне загроза війни?

Майдан був для мене потужним засобом генерації текстів. Після загибелі Сергія Нігояна я усвідомив, що маю написати для нього вірш. Це було дивне відчуття. На ту мить були вже й інші загиблі, але мене муляло прагнення присвятити щось саме йому. Ще один вірш виник як реакція на кривавий розгін ЄвроМайдану у Запоріжжі 26 січня. Ну, а третій привід якось ніяково називати, але він стосувався ленінопаду. Чомусь все в мені мовчить відносно подій у Криму. Не знаю, куди ділася та "напруга говорити".

Нещодавно написав ще два тексти, але не за "внутрішнім поштовхом", як згадані раніше, а за потребою. Перший — для спільного проекту двох Національних спілок у Запоріжжі — письменників та художників. Тут треба було укласти твір за конкретними картинами живописців. А другий — це маленька п’єса для Харківського літературного музею до річниці Леоніда Юхвіда за мотивами "Весілля в Малинівці". В ній представлене альтернативне українське майбутнє після Майдану, а в центрі сюжету хлопець, який змушений рік жити в подобі дівчини.

Як україномовний мешканець сходу країни чи відчуваєш ти себе зараз умовним бандерівцем — носієм ворожої культури? Які, на твою думку, найперші кроки потрібно зробити українським елітам найближчим часом для подолання постколоніального синдрому і уникнення його в майбутньому?

В Запоріжжі добре відчутне радянське минуле, що й не дивно. Будувати Дніпрогес сюди їхали з усього СРСР, і російська стала спільною мовою розуміння для різних етносів. Те саме повторилося, коли довелося відновлювати місто після війни. Однак сьогодні тут немає яскраво вираженої українофобії. "Екзотика" запорозького козацтва, колорит українського села — це те, що наразі активно використовується і в туристичній інфраструктурі, і як складова патріотичного виховання. Можливо, Запоріжжя найбільш "україністичний" регіон на всьому Півдні та Сході України. Це видно й з того, що проросійські акції не отримали у нас такого масштабу, як в сусідніх областях.

Я слабко уявляю, що таке "українські еліти". Політики, бізнесмени, митці, культуртрегери чи просто "інтелігенція"? Багато хто з них дискредитував себе. Зрештою, можна сміливо ставити їх на поличку минулого. Зараз час громадських ініціатив, громадського волевиявлення, громадського контролю. Великим стрибком у доланні постколоніального синдрому став сам Майдан. Це в першу чергу революція свідомості. Бажання не лише вимагати прав (що було у 2004-му), а й брати на себе зобов’язання. Один з прикладів останнього часу — формування Асамблеї діячів культури, що покликана контролювати дії чиновників у державних стратегіях з культури, ініціювати власні незалежні проекти, налагоджувати діалог між різними галузями мистецтва.

Між іншим, важливою особливістю Майдану стало й те, що українська ЛГБТ-спільнота стала примітною складовою цього руху. Й цього вже не викреслити з історії нашої держави.

Оповідання Олеся можна прочитати тут >>> , вірші — тут >>>

Сторінка Олеся на сайті "Квир-культура в России" >>>

Автор: Коля Камуфляж

Если вы нашли ошибку, пожалуйста, выделите фрагмент текста и нажмите Ctrl+Enter.

Комментарии
Loading...

Сообщить об опечатке

Текст, который будет отправлен нашим редакторам: